17 серпня в мерії Амстердама відбулось відкриття пронизливої виставки «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей», що представляє особисті історії дітей та підлітків, які були свідками війни в Україні та задокументували її. Їм довелося пережити окупацію, смерть близьких, обстріли, холод та голод. Втім, вони знайшли в собі (не)дитячу мужність поділитися своїми емоціями, думками та історіями.
Про те, як створювався проєкт, його учасників і не тільки ELLE.UA ексклюзивно розповіла ініціаторка «Щоденників війни...» Христина Храновська.
Христино, ви мати чотирьох дітей. Де вас застала війна? Як ви говорите з дітьми про події сьогодення?
Війна застала нас у Києві. У той зловіщий ранок 24 лютого ми перебували вдома. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не могла повірити, що це відбувається тут і зараз, що війна дійсно почалася. Від своїх дітей я не приховувала реальність, та й, власне, вони самі все бачили. Від знайомих я чула, що вони, аби зменшити рівень стресу своїх дітей, казали їм, ніби це знімають кіно, що це постановка абощо. Але я вважаю, що це неправильно. З початком повномасштабного вторгнення наше життя змінилося, тому приховувати від дітей правду не можна. Нам, батькам, треба вміти пояснити, чому літають літаки і ракети, що це війна — і це страшно. Зі своїми дітьми я максимально відкрита, я пояснила все як є, звісно, враховуючи вік кожної дитини. Мої діти знають, що сьогодні вчиняє країна-сусід, вірять в ЗСУ та, як і кожний українець, чекають на перемогу.
Як виникла ідея проєкту «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей»? Чому саме щоденники дітей, а не дорослих?
Я багато часу проводжу зі своїми дітьми, ми пережили разом кожний день з початку повномасштабного вторгнення, і я чула від них сотні питань протягом цього часу. Мої діти, як і кожна інша українська дитина, бояться війни, не розуміють, чому на нас напала Росія, чому ця країна вбиває нас і наших близьких… Ми говоримо про це щодня. І після чергової такої розмови я побачила у мережі уривки зі щоденника хлопчика Єгора з Маріуполя, який описав пережиті події. Мене ці рядки дуже вразили… Власне, з цього і зародилася ідея створення проєкту — поширити такі дописи, аби кожен свідомий громадянин тієї чи іншої країни дізнався про те, що переживають зараз діти з України.
Дорослі звикли приховувати свої почуття і страхи, а діти в цьому сенсі — чистий аркуш. На їхні долі випало важке випробування — вони свідки війни, де їхній звичний світ, оточений любов’ю і безпекою батьків, похитнувся. У таких щоденниках — щирість.
Які емоції ви як мама відчували, коли вперше читали ці щоденники? Що вас найбільше вразило?
Мені здається, що кожній мамі буде важко читати ці щоденники, адже це справді боляче. Та й не тільки мамі. Коли я вперше перечитувала записи дітей, я відчувала біль і розпач, які тісно перепліталися з ненавистю та відчуттям безпорадності. Насправді кожний щоденник унікальний, а ще тут багато залежить від віку автора. Наприклад, діти віком 8-10 років просто описували побачене, це короткі речення, які сповнені глибини і болю. Діти писали про те, що у сусідній будинок прилетіла ракета, що маму поранило в ногу, що немає чого їсти… У записах підлітків вже простежується причинно-наслідковий зв’язок, вони описують, зокрема, і свій стан. Хтось звинувачує себе у тому, що невчасно зателефонував батьку, хтось розуміє, чому плаче мама, що зараз їй потрібна підтримка і допомога… Єдине, що об’єднує ці щоденники незалежно від віку і статі, — це те, як з кожною сторінкою ці діти дорослішають, і з кожною новою сторінкою сильніше відчуваєш їхній біль.
Яке завдання ви ставили перед собою, створюючи цей проєкт?
Найголовніше наше завдання — надати розголосу цим історіям. Ми хочемо, аби Європа і увесь світ не забували, що від російських окупантів в Україні щодня страждають діти, що у нашій країні щодня гинуть люди. Коли ми створювали цей проєкт, ми спілкувалися з батьками цих діток, з психологами, та і з самими дітьми. На поширення кожного щоденника ми маємо відповідну згоду від батьків та дітей. Тут, так би мовити, наші погляди співпадають — про ці історії має дізнатися увесь світ. У подальшому ми плануємо розширити базу нашого проєкту та запросити й інших дітей розповісти свою історію: чи то в записах у таких щоденниках, чи то в малюнках.
.jpg)
14 історій різних дітей, які проживають у різних містах та ніяк не пов’язані між собою. Як ви їх знайшли? Як обирали та що було найскладнішим в комунікації з ними?
Історія Єгора, про яку я вже згадувала, стала першою цеглинкою у нашому проєкті, далі ми просто зверталися до громадських організацій, які допомагали нам з пошуком. Також самостійно шукали діток та спілкувалися з ними. Здебільшого наші герої та їхні родини наразі мають статус ВПО, їм вдалося виїхати з окупованих територій, тож ми мали можливість поговорити з ними.
Звичайно, дітям було складно згадувати ті страшні події, але вони хотіли цим ділитись. Хтось був більш відкритий, хтось менш, але вони бажали, щоб їхні історії були почуті. Я не можу сказати, що з кожним було однаково і що це щось шаблонне, бо це жива історія, живі люди та їхні почуття. Та й, до слова, те, як ти спілкуєшся з маленькою дитиною, зовсім відрізняється від тієї ж комунікації з підлітками.
Наприклад, найменший в нас Єгор, йому тоді було 10, мама була з ним, могла йому дещо підказати, допомогти. Він розповідав все по-дитячому, але вже з дуже дорослими думками. А була дівчинка, якій 15, — вона єдина з усіх часто просила перейти на іншу тему та розповідала мало. Але більшість говорили, деякі плакали, і досить сильно, а ми при цьому теж емоційно все сприймали і пропонували зупинитися або перейти на інше.
Проте більшість справді прагнули проговорити свої історії. Наприклад, Маша Зайцева казала — їй було боляче, але ми розуміли, що цій дитині важливо виговоритися. Ця дівчинка за короткий проміжок часу втратила аж трьох близьких. Вона перебувала в окупації в Ірпені. Мати і батько дівчинки розлучені, і, коли почалася війна, вона була з мамою і вітчимом — разом їм вдалося виїхати з міста через декілька днів в окупації. Батько Маші з бабусею теж намагалися виїхати з Ірпеня, але дорогою їх розстріляв танк. Вони заїхали в якусь лісопосадку сховатися, їх знайшли вже десь через місяць. Дідуся вбило уламками в будинку.
Коли ми зв’язалися з мамою Маші вперше, то вона сказала, що вони готові до інтерв’ю, але є нюанс: Маша про це майже не говорила ні з ким. Ми не знали, чи вдасться нам поговорити, проте домовились з мамою продовжити комунікацію після того, як Маша поїде в табір, де з дітками працювали психологи. Після її повернення ми все ж записали інтерв’ю, але воно було одне з найскладніших та найемоційніших.
Була також Саша Андросова, батько якої був військовим ще з 2015 року. Саша писала листи батькові і просила його відписати на іншому листку, але відповідь вона так і не отримала, батько загинув. Ми думали, що їй буде складно про це говорити, але виявилось навпаки — вона розповідала про все дуже чітко та стримано і не проявляла жодних зайвих емоцій.
Для них це була немов сповідь, тож ми намагалися бути максимально обережними. Батьки діток говорили про те, що відчувають важливість проєкту. Вони згадували, що спочатку вагались, бо вважали, що не потрібно нікому говорити про своє горе, а потрібно справлятися самостійно, адже вони сильні, вони ж українці. Але все ж погоджувались, що їхні історії мають бути почутими, тому що це умовна фіксація цих злочинів.
Проєкт було представлено на виставці в мерії Амстердаму Як ви обирали локацію та чому саме це місто?
Це символічне місто неподалік від Гааги — місця, яке стає хабом справедливості для всіх, хто постраждав від агресії та інших міжнародних злочинів. Злочинів, які замовчують та які ігнорують. Злочинів, які скоєні і проти українських дітей.
Насправді, коли ми задумували цей проєкт, вагань щодо локації не було. Понад 70 років тому був опублікований щоденник Анни Франк — єврейської дівчинки, яка документувала своє життя в період нацистської окупації Нідерландів. Вона не дочекалась звільнення рідної країни і померла в концтаборі. Але записи з її щоденника облетіли весь світ. Здавалося б, такі історії не мають повторюватися ніколи. Але у ХХІ столітті ми бачимо, що обіцяне «ніколи знову» стало реальністю.
Нам важливо, аби міжнародна спільнота побачила на власні очі те, що переживають наші діти сьогодні. А країна-агресор — Росія була притягнена до відповідальності на міжнародному суді у Гаазі. Власне, це ще одна наша глобальна мета.
Чи є у вас в планах виставки в інших містах? Чи заплановані ще якісь активності?
Амстердам — це лише перша точка у нашому маршруті. Першу виставку ми вирішили провести саме тут, аби голос українських дітей почули в Європі.
Слідом за відкриттям виставки заплановано проведення воркшопу української мисткині Алевтини Кахідзе «Малюючи мапу від минулого до майбутнього», який відбудеться в Будинку Анни Франк 16 та 17 вересня. Воркшоп створений спеціально для дітей-мігрантів з України, які зараз перебувають у Нідерландах через війну, та має на меті надати родинам і дітям можливість створити нові зв’язки, надихнути та культивувати атмосферу довіри та взаємодії в спільному просторі.
Вже у жовтні ми плануємо провести експозицію в Україні, там, де історії народились. До слова, сама виставка — це не лише презентація щоденників, ми маємо артефакти з особистих речей наших героїв, серед яких одяг, іграшки, а також дитячі малюнки. Окрім цього, буде створений лендинг, де кожен зможе поділитись своєю історією. В планах також є виставки в містах Європи, а можливо, і не тільки Європи. Голоси українських дітей мають бути почуті у світі!
Як ви вважаєте, для чого діти писали ці щоденники? Чи продовжують вони й далі вести їх? Якщо так, то в якому форматі?
На мою думку, записи у щоденниках — це їхній спосіб втекти від страшної реальності. Ці діти ховалися у підвалах та сховищах, чули вибухи, бачили сльози батьків та війну власними очима. Війна розділила їхнє життя на «до» та «після», де звичний безпечний світ поруч з дорослими похитнувся. Навіть психологи радять дорослим виписувати проблеми на папір, а наші діти зробили це підсвідомо. Так, звісно, хтось з дітей продовжує вести записи, здебільшого це підлітки. Їм властивий самоаналіз ситуації, вони роздумують над тим, що могли б змінити чи зробити не так, а молодші автори продовжують малювати.
Можете пригадати декілька історій зі щоденника?
Насправді, кожна історія у нашому проєкті унікальна. Є щоденник хлопчика з Маріуполя — Миколи Костенка, йому 15 років. Він 21 день пробув під бомбардуваннями та обстрілами і трансформував свій досвід у записи та малюнки. Це дуже талановита дитина. Його малюнки вражають. Сам Микола родом з Донецька, тож він пережив наступ вже вдруге.
Цитата зі щоденника Миколи: «Для мене це було заспокійливою практикою, але не завжди я малював через страх або хвилювання. Іноді мені було нудно, але також хотілося розвивати свій талант. Це жахлива війна, особливо в сучасному світі. Будуть значні наслідки, у людей вже є багато негативних емоцій і психологічних проблем».
Є зворушлива історія дівчинки Аріни, яка потрапила під обстріл з батьком, братами та сестрою на під’їзді до Миколаєва. Найстрашніше для мене те, що дівчинка звинувачує себе у смерті батька і пише про це у щоденнику. На початку повномасштабного вторгнення батько вивіз їх на Херсонщину з Одеси, бо вважав, що там буде безпечніше. А 11 березня приїхав, аби забрати дітей до Миколаєва. Автомобіль, у якому перебувала вся родина, потрапив під обстріл. Усіх було поранено, а батько дівчинки вже втрачав свідомість. Тоді розпочався другий обстріл, дівчинка витягла братів і сестру в окопи. Аріна навколішках просила росіян врятувати тата.
Батько отримав 17 кульових поранень, проте був ще живим. Тоді дітей посадили в машину, а тата поклали в багажник. І лише на українському кордоні йому почали надавати допомогу, а саму Аріну на швидкій повезли у місто — на півдорозі вона почала задихатися, а потім перестала відчувати ноги. Коли приїхала мама, вона благала її їхати до тата, але мама повідомила їй, що тато загинув.
У щоденнику Аріни багато думок про те, що це вона винна у смерті батька, що не змогла потерпіти, перечекати там: «Я не хочу жити. Навіщо таке життя без тата? Та я ще безграбна дитина, яка сама нічого не може зробити, та, напевно, це моє покарання, напевно, за те, що я не змовчала, а подзвонила татові, не перетерпіла. Якщо б я не зателефонувала татові, то все було б добре, всі були б живі», — написала Аріна.
Що було для вас найскладнішим в реалізації цього проєкту? Чи багато часу знадобилось, щоб підготувати все, та чи допоміг вам досвід роботи з дітьми в минулому?
У цьому проєкті допоміг, скоріше, материнський досвід. Але якщо говорити конкретикою — нам знадобилося 9 місяців, аби реалізувати задумане. Найважчим для мене, мабуть, були перші враження від прочитаних історій та подальше їх опрацювання для того, щоб оформити все це у єдину концепцію виставки, яка б відгукнулася людям.
Проєкт, ініціатором якого були ви, умовно стає нагадуванням світу про жахи, які проживають українські діти. Як думаєте, чи вплине це на відношення та допомогу українцям від міжнародної спільноти? Чи може цей проєкт зруйнувати міф про те, що світ втомився від війни в Україні?
Я б дуже цього хотіла. Мені боляче чути про те, що світ втомився, бо в Україні і досі щодня гинуть люди. Ми з командою прагнемо того, аби голоси українських дітей почули у всьому світі і якщо матеріали з нашого проєкту можуть стати корисними для міжнародного кримінального суду над політичною верхівкою рф — нас це неабияк мотивує робити більше.
Розкажіть про ваші особисті трансформації під час війни. Які наразі ваші головні фокуси уваги та цілі?
Зараз вся увага прикута до розвитку нашого проєкту «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей». Ми формуємо маршрутну карту подальших експозицій.
Серед особистісних трансформацій — мені здається, що після початку повномасштабного вторгнення ми всі змінилась. Змінилися пріоритети, ми навчилися радіти простим речам, проводити більше часу з близькими. І я не виняток. Протягом останніх 15 років я присвятила своє життя соціальним, освітнім та культурним ініціативам, спрямованим на розширення можливостей молодого покоління. До війни щороку організовувала святкування українського Різдва, активно заохочуючи збереження етнічних та культурних цінностей. Зараз же я вперше присвячую себе дітям, які постраждали від війни. І хоча з дітьми я працювала і раніше, це новий для мене досвід. Ці діти інші. Тому я щиро вірю, що спільними зусиллями ми досягнемо успіху, що голоси українських дітей почують у всьому світі.
Виставка триватиме з 18 серпня по 24 вересня.
