Фельдшерка швидкої допомоги Анна Андрющенко про работу в Харкові під час повномасштабного вторгнення

У п‘ятницю, 24 лютого, о 19:30 на телеканалі «2+2» відбудеться прем’єра чотирисерійної воєнної драми «Я — Надія» про медиків екстреної допомоги, які під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну проявили неабияку сміливість, відчайдушність і відданість своїй професії, рятуючи людські життя. Прототипом головної героїні стала фельдшерка Анна Андрющенко, яка у перші місяці війни працювала у харківському Центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. 

21-річна студентка під постійними обстрілами та бомбардуваннями нарівні з досвідченими медиками рятувала життя цивільних і військових рідного міста, яке було оточене росіянами. Анна зізнається, що не пам’ятає перші дні війни, адже майже весь цей час жила на підстанції разом із коханим і мамою, які також працюють в екстреній медичній службі. 

Про виклики після прильотів, спонтанне весілля під час війни та знайомство з акторами драми «Я — Надія» Анна розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для ELLE.UA. 

Аню, чому ви обрали професію медика? 

Я почала думати про це ще в дев’ятому класі, коли обирала — піти в коледж чи залишитися у школі. Скажу чесно, тоді я не могла дати однозначну відповідь, бо у 14-15 років, погано знаючи себе, важко зрозуміти, ким ти хочеш бути — юристом чи лікарем. Я обирала методом виключення. Мені подобається допомагати, спілкуватися з людьми, бути корисною. Але я уявляла, що буду працювати у білому халаті у світлому теплому кабінеті, де немає крові, поранень, де я буду спілкуватися з пацієнтами, виписувати рецепти. Якби хтось на другому курсі університету сказав, що я буду фельдшером швидкої, я б не повірила. (Усміхається. — Прим. ред.) 

Що найбільше вразило вас, коли почали виїжджати на виклики?

Спочатку мені було дуже важко. Робота на швидкій мене змінила. Я була більш повільною, не могла ухвалювати рішення, не вміла розмовляти з пацієнтами, губилася в екстрених ситуаціях. Мені було настільки морально важко, що після деяких викликів я давала волю емоціям вдома, думала про звільнення. Були моменти, коли сумнівалася: а чи потрібно мені це? Але значно більше було історій порятунку пацієнтів, які надихали рухатися далі.

Яким було ваше 24 лютого?

Я відчувала, що щось станеться. Було багато розмов про тривожні валізки. Ми їх не збирали, але 23 лютого я почала про це говорити, і ми вперше склали найважливіші речі у рюкзаки. Наступного ранку ми прокинулися від вибухів. Діма (чоловік Анни Дмитро Дикань — фельдшер швидкої — ред.) подумав, що це потяги, бо він деякий час мешкав біля вокзалу і вже звик до гучних звуків, коли вантажать вагони чи чіпляють їх до складу. Для мене цей гуркіт був незвичним, і я одразу зрозуміла, що почалася війна. Пам’ятаю, як дивилася у вікно і бачила заграву… У Діми 24 лютого мала бути зміна, і, хоча я була вихідна, ми разом поїхали на роботу. З нами була моя мама, вона водійка швидкої.

Ви ще студентка, тож мали право евакуюватися. Чому не зробили цього?

По-перше, у мене небагато рідних людей — мама і чоловік, я не могла їх покинути. По-друге, ми подумали про те, що ми — фельдшери, працюємо в екстреній службі допомоги, і зараз саме той момент, коли ми найбільш необхідні.

Перші 3-4 доби ми жили на роботі, ночували на підстанції. Ми працювали у трьох різних бригадах, тому щоразу під час обстрілу хтось із нас їхав. Мені було не так страшно працювати самій, як думати, що мама чи Діма зараз десь їдуть. Я дуже хвилювалася. Бо коли на виклику твої рідні, ти не можеш контролювати ситуацію, ти тільки чуєш вибухи, які у Харкові лунали нескінченно. Ці емоції неможливо описати, їх можна тільки пережити.

Який день був найскладнішим?

Напевно, усі до кінця березня, бо було дуже багато постраждалих. Найяскравіше пам’ятаю виклик після прильоту у триповерхівку. Почалася сильна пожежа, шибки повилітали у всіх сусідніх будинках. Ми ніяк не могли під’їхати до місця, бо повсюди валялися відірвані електричні проводи від тролейбусів, уламки, асфальт був усипаний склом. Якби ми пробили колесо, то не довезли б ні себе, ні пацієнтів. Ми вибігли з машини і дістали щит, на якому попросили ДСНС винести нам поранених. Самі ми це робити не могли, бо, по-перше, у нас немає потрібного оснащення, а по-друге, ми з напарницею однієї статури — маленькі, невисокі — і фізично недотягли би постраждалих. Рятувальники виносили людей просто у покривалах, бо часу було критично мало. У цей момент мені почав телефонувати Діма. У нас із ним є домовленість не турбувати одне одного під час викликів, тому я здивувалася. Але він не припиняв телефонувати, і я підняла слухавку. Він сказав, що треба швидше забирати всіх і їхати, бо його бригада стояла на іншому боці будинку і побачила, що у 200 метрах від нас уламками перебило газопровід, і може статися вибух.

Чи не шкодували ви про своє рішення залишитися у місті?

Коли бачиш, що війна робить із містом, людьми, звісно, з’являються сумніви. Хотілося отримати знак, що я все роблю правильно. І такий момент був, напередодні Великодня. Ми перевозили військових у лікарню, я вже відзвітувала керівництву, що передала пацієнта, і раптом біля госпіталю побачила капелана, він підійшов до мене і дав маленьку ікону, де було написано «Благословення»… Ми не були знайомі, він не знав мою історію. Але для мене це був знак, що все буде добре. І дійсно, за ці пів року у Харкові ми працювали і під вибухами, і під ворожими літаками, але ніхто з бригади не постраждав. Досі ношу цю іконку поруч із посвідченням фельдшера.

Ваша робота у прифронтовому Харкові надихнула українських авторів на воєнну драму «Я — Надія». Як ви познайомилися зі сценаристом серіалу?

Ми були знайомі з Артемом Кобзаном ще задовго до початку війни. У нього була своя молодіжна організація, куди входила і я. Ми обговорювали історію, важливі соціальні теми, обмінювалися поглядами. Його думка для мене завжди була авторитетною. Тож, коли почалася війна, я написала йому, запитала, чим це може закінчитися і як скоро. В перші дні у нього теж була надія, що війна завершиться швидко, а потім він сказав, що це може тривати місяцями, якщо не роками. Він мені розповідав приклади з історії, ми обговорювали війну в Грузії, а я своєю чергою ділилася тим, що відбувалося у той момент у Харкові. Мені потрібно було комусь виговоритись, тож я ділилася з ним своїми переживаннями. Тоді він написав: «Коли закінчиться війна, я напишу про вас серіал». Зараз я згадую про це з усмішкою, а тоді, у лютому-березні, я справді думала, що можу не дожити до цього моменту. Восени від Артема надійшло повідомлення, що він написав сценарій фільму «Я — Надія».

Якими були емоції?

Я була в захваті, мені дуже приємно! Ще до війни я казала, що на медицину і на медиків не звертають уваги, не розповідають, із чим ми стикаємося щодня, щоб рятувати людей. У серіалі висвітлили нашу роботу.

Чи знайомі з виконавицею головної ролі Веронікою Дюпіною?

Так, я приїжджала на знімальний майданчик. Але не очікувала, що все буде саме так... Я вже пережила події, про які йдеться у серіалі, і намагаюся жити далі, бути на позитиві. Актори ж так перейнялися моєю історією, що не могли стримати сліз. Для мене це цінно. Звісно, це не документальна драма, у серіалі художньо осмислені історії про мене та інших медиків. Але якщо вони під час зйомок переживають настільки справжні емоції, то і серіал буде справжнім.

Де ви зараз? Чи продовжили працювати у швидкій?

Так, продовжила, але вже у Києві. Ми пропрацювали у Харкові рівно пів року і 1 вересня разом із чоловіком переїхали до столиці. Нещодавно одружилися (усміхається — ред.). Відверто кажучи, раніше я мріяла про розкішне весілля, сукню. Але ми вирішили, що зараз це недоречно. Одружилися одним днем — подали заяву й одразу розписалися, були просто у формі екстреної служби, в якій і покохали одне одного.

Як відбулася ваша перша зустріч?

Ми познайомилися у швидкій, почали спілкуватися як друзі, допомагали одне одному. Потім Діма захворів, я приїздила до нього ставити крапельницю — це вже потім я дізналася, що він у такий спосіб вирішив зі мною зблизитися і мужньо терпів усі маніпуляції (сміється — ред.).

Спершу я навіть відмовлялася йти з ним на побачення. В мене було переконання, що я ніколи не матиму стосунків на службі. Для мене робота дуже важлива, і я не хотіла, щоб особисте життя впливало на професію. Але почуття перемогли (усміхається — ред.).

Як Дмитро освідчився?

Під час війни у Харкові. Ми приїхали після важкої зміни додому. Пам’ятаю, що я була дуже сумна. Казала, що війна застала нас настільки молодими, що ми можемо не встигнути одружитися, відчути, що таке батьківство, як це мати родину. І він мені освідчився.

Як ви змінилися за останній рік?

Я подорослішала. Мене перестала хвилювати думка оточення — що про мене подумають, що скажуть. Це стало неважливо.

Коли в останнє почувалися щасливою?

Насправді я щодня почуваюся щасливою. Я радію, що живу в Києві, що це вільне українське місто. Що в мене є кохана людина. Що попри війну ми продовжуємо жити. Бо перші шість місяців це було не життя, а виживання.

Де ви знаходите сили для допомоги іншим? Хто надихає?

Мене надихає щира подяка людей. Інколи пацієнти знаходять мої соцмережі і надсилають повідомлення з вдячністю. Зараз мене надихає те, що з’явився серіал «Я — Надія», що лікарів та їхню роботу побачать.

Що вас відволікає в особливо складні дні?

Я черпаю сили в своїй родині. Ми багато прогулюємося, любимо ходити в ботанічний сад у Києві. У нас є песик, який, здається, завжди щасливий і робить нас такими.

Що першим зробите після перемоги?

Відтоді як поїхали з Харкова, ми не бачилися з мамою. Вона зараз у Данії. Я дуже скучила. Сподіваюся, що ми зможемо приїхати до неї. Хочу її обійняти.

---