Сьогоднішня героїня – депутат Київради, секретар постійної комісії Київської міської ради з питань охорони здоров’я та соціального захисту Юлія Лобан. Має чотири освіти, громадську діяльність починала з юридичних консультацій під час Майдану.
Анна Іванова: Чому ви пішли в політику?
Юлія Лобан: На цей крок мене підштовхнули події 2014 року. Під час Майдану я отримувала вищу освіту, тому мала обмаль часу. Однак ввечері я забирала з госпіталю поранених і розвозила їх по домівках, оскільки постраждалих тоді відстежували й арештовували. На той момент у мене виникло некомфортне відчуття: маючи чотири освіти, одна з яких юридична, я нічим більше не могла допомогти людям, які цього потребували.
Згодом я побачила оголошення громадської організації «Об’єднання “Самопоміч”», яка шукала студентів-волонтерів, кращих з них вони працевлаштовували. Я не потребувала працевлаштування, оскільки з 2012 року мала свій бізнес, але у мене була платформа, де можна було приймати киян. Я запропонувала ГО «Об’єднання «Самопоміч» відкрити другу приймальню на лівому березі (одна вже була відкрита в центрі). Вони погодились і протягом двох років я безкоштовно надавала там юридичну консультацію. Собі я поставила за мету не просто приймати людей, а вирішувати їхні питання. І настільки захопилася, що партія «Об’єднання “Самопоміч”», побачивши плідні результати моєї діяльності, запропонувала приєднатись до їхньої команди.
А. І.: Чи складно було прийняти це рішення? І навіщо це вам?
Ю. Л.: Політика — це можливість допомагати людям на вищому рівні. За час надання юридичних консультацій нам вдалося досягти помітних успіхів. На той момент я вже знала, що саме турбує людей, і мала конкретні напрацювання. Тому зайти в політику мені допоміг досвід і робота в районі.
А. І.: Чи співпали ваші уявлення про роботу в Київраді з можливостями, які там насправді можна реалізувати?
Ю. Л.: Ні, мені анонсували, що депутатський графік буде на день-два більшим від часу, який я інвестую нині у киян. У дійсності політичне волонтерство складає 98% мого життя. З першого дня окрім пленарних засідань є чимало зустрічей як з депутатського профілю, так і з громадської діяльності. Повертаючись увечері додому, я можу години провести у себе в дворі або біля ліфту відповідаючи на запитання щодо ОСББ, охорони здоров’я та соціального захисту.
А. І.: Чи складно вам працювати пліч-о-пліч з чоловіками та чи відчували на собі коли-небудь тиск тільки через те, що ви жінка?
Ю. Л.: З цією проблемою я стикнулася, працюючи в профільній комісії Київради. Доти навіть не уявляла, наскільки масштабна ця проблема, оскільки на власному досвіді ніколи не відчувала тиску з боку чоловіків.
На мій погляд, головне бути професіоналом у своїй справі, тоді і спілкуватися з чоловіками легко.
Ще під час виборів наша партія була однією з тих, що слідкували за дотриманням ЦВК гендерної квоти. Згідно з законом, 30% у списках партій мають складати жінки. Після оголошення результатів ми разом з колегами подали позов до суду, потім я особисто звернулась і до Європейського суду з прав людини. Адже були партії, які не дотримувалися квотування, а хочеться, щоб жінка приймала рішення на рівних правах з чоловіками: висловлювала свою думку, лобіювала певні інтереси і впливала на ситуацію в країні. До речі, партія «Об’єднання «Самопоміч» – єдина, хто має 30% жінок у Київраді.
А. І.: Чи є наразі ініціативи, які б допомагали працюючим жінкам, зокрема в політиці?
Ю. Л.: Наприклад, у комітетах Верховної Ради відкрили дитячу кімнату, де можна залишити дитину. Сподіваємося, що нам вдасться відкрити таку ж і у Київраді. За змогою ми завжди обговорюємо це питання. Хоча я не бачу нічого поганого в тому, що жінка бере дитину з собою на пленарне засідання, якщо є така необхідність: коли садочок не працює або захворіла няня. Це нормальна європейська практика. Втім, ми повинні також думати і про дитину, адже на загальних зборах з великою кількістю людей, де має бути тиша, дітям складно всидіти довго.
Наприклад, в Київраді у мене є колега, яка час від часу приводить з собою на роботу доньку. Тоді я беру її за руку і показую, де працює її мама. І дитина у свої 3–5 років вже знає, що таке «вето», яке наклав мер. (Сміється.)
Проте відсутність садочків — не головна причина такої незначної кількості жінок в політиці. Буває так, що часто поруч з жінкою знаходиться чоловік, який не вірить в неї попри її фаховість, або він просто хоче мати дружину, яка приділяє час сім’ї, а не громаді.
Жінки насправді не впевнені у своїх силах, вони не бачать себе у політиці, бо не знають, що там на них чекають.
Хоча у нас інший світогляд, ніж у чоловіків, ми доповнюємо їхню думку, аби вона була більш довершеною. Крім того, в усьому світі відомо, що жінка більш здатна до аналізу і пошуку консенсусу, коли вирішення питання зайшло в глухий кут. Це наукові дані, з якими усі охочі можуть ознайомитися. Тому я вважаю, що сьогодні в політиці має бути більше жінок.
На жаль, ми бачимо, що навіть в столиці жінка не має рівних прав з чоловіками, які отримують більшу зарплату і займають переважно керівні посади. Щоб подолати таку тенденцію, потрібно робити постійні просвітні програми, які б заохочували жінку і давали їй зрозуміти, що на неї чекають і в політиці, і в інших місцях.
А. І.: Чи є такі програми наразі?
Ю. Л.: У департаменті соціальної політики є управління у сфері захисту прав жінок. Там проводять певні тематичні тренінги, але й цього недостатньо. Потрібно проводити роботу з кожним районом, з кожним будинком і доносити ці думки до громади. Відповідно місто сприйматиме можливості жінки інакше і сама жінка відчуватиме себе більш впевненою.
А. І.: Які відомі українські жінки надихають вас?
Ю. Л.: Я не хочу називати конкретних імен. Але можу сказати, що творчість Лесі Українки та Ліни Костенко є для мене найкращим джерелом мотивації.
А. І.: Чи багато читаєте та що саме?
Ю. Л.: Дуже багато читаю біографій та історій успіху. Такі книги мене надихають. Зокрема біографії княгині Ольги, Елізабет Тейлор і Маргарет Тетчер. Їх можна перечитувати по кілька разів.
А. І.: Якою ви бачите сучасну українську жінку?
Ю. Л.: Сьогодні українська жінка має більше свободи, аніж 25 років тому. І ця ситуація змінюється щодня завдяки тим жінкам, які працюють в політиці в усьому світі. Влада має приділяти увагу питанням гендерної нерівності. Необхідно провести просвітницьку роботу, аби згуртувати жінок та показати, наскільки вони важливі для суспільства. Тоді вони робитимуть ширші й впевненіші кроки.
Редакція висловлює подяку за сприяння у проведенні інтерв'ю та фотозйомки креативний простір «Часопис».
