Після початку повномасштабного вторгнення тема інклюзивності українського суспільства набула особливої актуальності. Тисячі людей — військових і цивільних — зазнали поранень унаслідок російської агресії, проте зберегли рішучість і прагнення жити активно. Разом із тим в Україні відбулися суттєві зміни у сфері реабілітації: відкриваються сучасні центри протезування, працюють команди мультидисциплінарних фахівців, розвивається реконструктивна хірургія.
Але відновлення охоплює не лише медичну площину. Йдеться про повернення до повноцінного соціального, професійного, культурного життя — не менш насиченого, ніж до травми. У його основі лежать підтримка та інклюзивність, що стають ознаками зрілого суспільства.
«ELLE Україна» вірить, що інклюзія починається з відкритості та чуйності. Саме тому ми запустили спецпроєкт «Архітектура опори» — серію інтерв’ю з жінками, які пройшли протезування. Це історії про відновлення і силу; внутрішню опору, яку неможливо зламати.
Однією з героїнь проєкту стала Галина Грабалюк, яка отримала поранення 28 лютого 2022 року. Внаслідок прямого влучання російського снаряда у їхній з чоловіком дім у Мощуні Галина втратила ногу вище коліна.
Спершу жінка отримала механічний протез у Києві, однак не пройшла повноцінної реабілітації. З часом вона помітила зміни у своїй поставі й замислилася про вторинне протезування. Так Галина Грабалюк потрапила у Центр воєнної травми Superhumans, де навчилася ходити без палички, а згодом також отримала новий протез з електронним коліном.
Станом на жовтень 2025 року фахівці центру допомогли понад 1500 українським військовим і цивільним: забезпечили їх сучасними протезами, провели реконструктивні операції на обличчі та кінцівках і з відновлення слуху, а також надали комплексну психологічну та соціальну підтримку для повноцінного повернення до активного життя. Долучитися до підтримки Superhumans можна за посиланням.
В інтерв’ю для ELLE.UA Галина Грабалюк розповіла про свою реабілітацію та найскладніші етапи на шляху до відновлення.
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
З 2002 року я мешкала у Києві й працювала у шкільній бібліотеці — туди ж я повернулася на роботу після поранення. Щодо хобі, перед повномасштабною війною стали популярними картини по номерах, і я любила малювати їх. Мозаїки також викладала.
На початку повномасштабного вторгнення ви перебували на дачі у селі Мощун. Розкажіть про лютий 2022 року і той день, коли ви отримали поранення.
У наш будинок влучив снаряд 28 лютого, на четвертий день повномасштабної війни.
Буквально за чотири кілометри від будинку розташований аеродром. У перший же день над нами почали літати гвинтокрили і літаки з літерою Z — ми тоді ще не знали, що вона означає. А потім вони почали обстрілювати аеродром. Ми чомусь не думали тікати звідти, сусіди наші також лишалися. До нас приїхали діти: молодший син і племінниця зі своїми сім’ями. Ми не очікували і не думали, що росіяни будуть так по будинках і людях стріляти.
Об 11 ранку 28 лютого я погодувала онуків, а потім ми, дорослі, мали сідати снідати. Перший вибух був біля будинку. У хаті повибивалися вікна. Я стояла на кухні коло стінки, і ці всі дверцята повідкривалися. Ми навіть не зрозуміли, що відбулося. Я почала кричати, щоб всі ховалися.
У нас є кімната, розташована найдалі від тієї сторони, звідки вони стріляли. Ми всі збіглися в ту кімнату. Я тілом прикрила внука, лягла на нього, а мої ноги були в дверному проході. Снаряд довжиною 40-50 сантиметрів перебив дах, бетонне перекриття з першого на другий поверх і влетів навскіс у кімнату, де ми були. Як потім сказали наші солдати, яких син покликав на допомогу, якби він розірвався, нікого не лишилося б.
Снаряд впав на підлогу, рикошетом у стіну — і на диван. Племінницю просто навпіл перебило. Мені відбило ногу. Мого чоловіка так підкинуло, що переламало йому ногу. Потім син почав кликати на допомогу. Племінницю сусіди забрали у Пущу-Водицю, у морг військового госпіталю. А нас повезли до лікарні.
Як відбувалася ваша евакуація з Мощуна до Києва?
Ми їхали своїми машинами, але попереду їхали військові. Вони нас проводили до самої лікарні через блокпости. Їхали дуже довго, аж три години. Я це пам’ятаю, тому що мені на лобі хлопці написали час, коли ставили турнікет.
У лікарні мені одразу сказали, що ногу врятувати не зможуть, бо кров не циркулювала. Лікар сказала, що треба було хоча б трошки послабляти турнікет.
Якими були перші етапи вашої реабілітації?
З лікарні мене виписали 8 березня, і ми поїхали, можна сказати, по всій Україні. Чоловіка забрали в лікарню в Чернівці, а я була в Томашполі Вінницької області. У 2023 році влітку, коли культя вже більш-менш загоїлася, мені почали робити протезування у Києві. Але в цьому центрі не було ніякої реабілітації. Я вчилася ходити просто сама вдома. Протезист казав мені, що робити, і я помаленьку ходила.
Одного дня я звернула увагу, що в мене йде перекошення постави. І тоді почала шукати центри з реабілітацією. До кого б я не телефонувала в Києві, всі казали: «Де ви протезувалися, там і проходьте реабілітацію». Але випадково син в інтернеті побачив Superhumans. Я написала на електронну пошту, розповіла свою ситуацію, і буквально за три дні надійшла відповідь.
4 січня 2024 року я приїхала в Superhumans. Спочатку вони вчили мене ходити ще на тому протезі, який був. А потім зробили новий протез з електронним коліном.
.jpg)
Які етапи на шляху до відновлення були найскладнішими для вас?
Я дуже довго не могла ходити на протезі без опори, тому що на старому протезі не було ніякої резинки зверху, і пластик врізався у ногу. Я приходила додому з роботи, а в мене просто були рани.
Коли мені зробили новий протез, я почала ходити без палички. Тепер в основному ходжу без неї, хоча й беру з собою, наприклад, на роботу.
Хто або що стало найбільшою підтримкою для вас у цей період?
Я не можу виділити одну людину. У Superhumans ти себе одразу відчуваєш як вдома. Ми до сьогодні спілкуємося, переписуємося з моїм першим реабілітологом Вікторією.
Як змінився ваш погляд на себе та на життя загалом після протезування та реабілітації?
Скажу словами тих, хто мене знає: зі мною не могло бути по-іншому, я не могла здатися, не могла зламатися. З першого дня, коли мене везли в лікарню, я знала, що стану на протез і буду ходити. Може в мене просто такий характер.
Нам розбили дім. Держава виплатила певну суму, дуже багато нам допомогли з ООН. Ці кошти перекрили дах і ними ми поставили вікна, але їх все одно не вистачає на всю ту роботу, яку треба зробити. Я беру драбину, вилажу на неї і роблю штукатурку, фарбую стіни. А потім ще планую полакувати паркет.
Які поради або слова підтримки ви б дали людям, які тільки починають свій шлях протезування і відновлення після травми?
Найголовніше — ніколи не здаватися. Ніколи не здаватися, йти вперед, працювати і слухати реабілітологів. І вірити в себе. Все буде добре.
