Чи відчували ви коли-небудь тривогу, коли не можете пригадати ім’я актора у фільмі, який дивилися минулого тижня? Або, зайшовши в кімнату, забували навіщо прийшли сюди? А коли не можете згадати, чи вимкнули праску вдома? Іноді це лякає, проте для більшості з нас забування є цілком нормальним явищем.
Наш мозок не створений, щоб запам’ятовувати кожне ім’я, яке ми чуємо, план, який ми складаємо, або день, який ми переживаємо. Те, що ваша пам’ять іноді підводить, не означає, що вона порушена або піддається хворобі. Насправді забування є частиною людини.
У книзі «Пам’ятати. Наука про спогади і мистецтво забування» від видавництва #книголав нейробіологиня та письменниця Ліса Дженова пояснює природу спогадів, чому деякі з них тимчасові (пароль до вайфаю), а інші довготривалі (день весілля), чітку різницю між звичайним забуванням і тим, що вже є симптомом хвороб Альцгеймера або деменції.
Про авторку
Ліса Дженова — американська нейробіологиня, письменниця та авторка бестселерів «Still Alice», «Left Neglected», «Love Antony», «Inside the O`briens» та «Every note played». Письменниця закінчила коледж Бейтса з відзнакою за спеціальністю біопсихологія та має ступені доктора філософії та неврології у Гарвардському університеті. У 2015 році Ліса була названа однією з 50-ти найбільш впливових людей у сфері старіння.
Ліса Дженова зайняла особливе місце в сучасній художній літературі, пишучи історії, натхненні неврологією та людським духом. Також знялася у телевізійних шоу «The Dr. Oz Show», CNN, PBS Newshour, NPR і в кількох документальних фільмах.
Читайте уривок з книги.
ЗВЕРТАТИ УВАГУ
«Не так давно — мені було тоді років 45 — я їхала машиною з Кейп-Коду на Кендалл-сквер у Кембриджі, що в штаті Массачусетс. Діставшись місця призначення, я лишила машину в гаражі, й, глянувши на годинник, зрозуміла, що мушу поквапитися.
Я планувала прибути раніше, а тепер до лекції, яку мала читати за кілька кварталів звідси, лишалося всього декілька хвилин. Зазвичай я фотографую номер поверху чи букву ряду, щоб зафіксувати координати машини на парковці. Однак, хвилюючись через спізнення, я вилетіла звідти так швидко, як дозволяли високі підбори, не сфотографувавши координат машини і, що гірше, не зробивши ментальної нотатки про те, де лишила автівку.
Я встигла на локацію вчасно, прочитала 45-хвилинну лекцію, відповіла на запитання, підписала книжки. Усе це, ймовірно, тривало півтори години.
Повернувшись на парковку, я підійшла до місця, де, як мені здавалося, припаркувалася. Однак машини там не було. Я ходила вгору й униз між поверхами, втрачаючи надію та гніваючись дедалі сильніше, бо автівка випарувалася. Я металася туди-сюди, ноги в незручних туфлях ледь не відвалювалися. Я точно лишила її на четвертому поверсі. Чи, може, на третьому. Чи на п’ятому. Я припаркувалася в секції А, Б чи В? Уявлення не маю.
Пригадати я не могла. Машини ніде не було. Вона зникла.
Я точно знала, що прийшла на потрібну парковку, але це єдине, у чому була впевнена. Я натискала й натискала кнопочку на пульті сигналізації, намагаючись не панікувати, молячись, аби почути тихеньке «бі-піп» чи побачити блимання фар. Утім марно. Уже було збиралася заявити в поліцію про крадіжку машини, аж раптом наштовхнулася на неї саме там, де й залишила, — у секції 4Б.
Знічена й спітніла, я видихнула з полегшенням, і вже ладна була рефлективно звинуватити власну пам’ять у тому, що ледь не довела мене до божевілля. Але ж я нейробіолог і розумію, як це працює. Я не могла знайти машину не тому, що в мене жахлива пам’ять, амнезія, деменція чи хвороба Альцгеймера. Те, що я загубила авто, немає геть нічого спільного з моєю пам’яттю.
Я не могла знайти машину тому, що не приділила уваги місцю її розташування.
Якщо ми хочемо щось запам’ятати, то маємо передусім помітити, що відбувається. Помічання складається з двох частин: сприйняття (ми маємо побачити, почути, відчути запах чи дотик) і увага. Скажімо, ви стоїте перед розкішно вбраною колосальною різдвяною ялинкою в Рокфеллер-центрі в Нью-Йорку.
Ви сприймаєте візуальну інформацію: форми, розміри, кольори вогників — рецепторами, які називають палички та колбочки і які містяться в сітківці ваших очей. Ця інформація перетворюється на сигнали, які прямують до зорової кори в потиличній ділянці мозку, де картинка обробляється і де ви насправді її «бачите». Далі мозок може спрямовувати її в інші ділянки, щоб розпізнати, проаналізувати щодо емоцій, розгадати значення, порівняти, сформувати ставлення. Але якщо ви не звернули увагу на цю різдвяну ялинку, зв’язку між активованими нейронами не встановлено, і спогад не сформується. Ви взагалі не пам’ятатимете, що бачили її.
Ваша пам’ять — не відеокамера, яка записує нескінченний потік зображень, що потрапляють у ваше поле зору. Ви можете зафіксувати у свідомості тільки те, на що звертаєте увагу. Оскільки ви не можете звертати увагу на все, то й пригадуватимете лише частину з побаченого».
