Нашу землю щодня на передових позиціях фронту захищають більше 5 тисяч жінок, серед них: парамедикині, аеророзвідниці, кулеметниці, штурмовички. Понад 17 годин на добу вони перебувають в окопах, на бойових позиціях в екстремальній місцевості, тож берці стають продовженням їх ніг, їх другою шкірою. Учасниці руху «VETERANKA» (найбільше об’єднання жінок з військовим досвідом) разом з благодійним фондом «Парк Перемоги» та працівниками КО «Київзеленбуд» висадили магнолії у легендарному сквері імені Марії Заньковецької у Києві, які допоможуть закупити жіночі літні берці.
Долучитися до благодійного проекту онлайн може кожний! Переходьте за посиланням, перераховуйте суму від 50 до 1000 гривень та додавайте напис-побажання для майбутньої перемоги. Таким чином ви закриваєте потреби фронту та стаєте власником магнолії у центрі столиці (усі імена донорів будуть вписані в біографію дерева за QR-кодом). Мета збору — 250 тисяч гривень.
Сайт ELLE.UA підтримав проект «Берці рятують життя». Ми зібрали історії захисниць руху, які з перших вуст розкажуть про те, наскільки якісні берці життєво необхідні на передовій.
Ірина «Командор», аеророзвідниця, операторка БПЛА, учасниця руху VETERANKA
«Якщо ти пішов на завдання в кросівках, то ти можеш залишитися без кінцівки».
Моя перша ротація була 11 місяців: з вересня 2015 року по липень 2016 року. Фактично 10-11 місяців берці були моїм єдиним надійним взуттям, яке ніколи не підводило. Коли я приїхала вперше у відпустку додому у Львів, я вдягла цивільний одяг, босоніжки та пішла на зупинку. В автобусі через декілька хвилин люди мені відтоптали ноги: раз наступили на пальці, другий раз, і я зрозуміла, що берці — це класне взуття для будь-яких умов: і для болота, і для каміння. Я звикла, що в них почуваю себе спокійно та надійно, ця потреба закрита.
Але була не дуже весела історія. З початком повномасштабної війни ми почали стикатися з «пелюстками» (протипіхотна фугасна міна ПФМ-1). Це такі непомітні дуже малесенькі міни, зверху їх відстрілюють, вони падають куди завгодно. Особливо важко їх помітити влітку. Якось ми стояли в лісі між Ізюмом та Балаклією, були поранені хлопці, один з них, на жаль, залишився без ноги. Кінцівку можна б було врятувати, якби йому правильно надали першу допомогу, бо була відірвана п’ятка. Якби він був не в берцях, а просто в кросівках, ногу відірвало б повністю. Влітку, якщо ти ходиш в грубих берцях, пожалів свої ноги і пішов на завдання в кросівках, то можеш залишитися без кінцівки. Так, може поранити, відірвати п’ятку, але нога є. Берці — це гарантія, що повернешся з ногою. Вони рятують ноги, підошва вберігає від поранень, іржавих залізних предметів, уламків скла після артобстрілів. Де б не був підрозділ — під Бахмутом або Ізюмом —, сценарій однаковий.
Перші берці мені видали у 2015 році зі словами: «Або беріть такі, або 42 розмір». У мене — 39. Зараз ситуація краща, але є питання до якості берців, які видають в армії. Я волію купувати (якось в секонді купила туристичні черевики, але гумова підошва на війні погано зберігає ногу), треба обирати взуття, перевірене часом та фронтом. Армійські «Талани» видали на 2 розміри більше, потім ходила в берцях на розмір менше, підігнувши пальці, бо не було, що взувати. Дівчачі розміри — 37, 38, 39, але армія досі не розрахована на таку кількість жінок, хоча війна йде десятий рік. Мовляв, нате вам розмір не ваш, десь поміняєте, продасте, купите інший. На повномасштабку у мене залишалися, потім я самостійно купувала, наступну пару купував рух «VETERANKA».
Ірина «Незламна», аеророзвідниця, командирка третього розвідувального відділенння гірсько-штурмового батальйону, учасниця руху Veteranka
«Командир взводу зв`язку дав мені трекінгові кросівки на розмір менше, я в них ходила 4 місяці, аж поки великий палець не стирчав».
Берці я вибивала не один раз. Перший в далекому 2016 році, тоді тільки перейшла офіційно в ЗСУ, взути не було що. Командир взводу зв`язку дав мені трекінгові кросівки на розмір менше, я в них ходила 4 місяці, аж поки великий палець не стирчав. Якраз приїхали волонтери, розвантажували бус з наколінниками, розгрузками. Я підійшла до них і спитала, чи є щось для мене, наприклад, взуття, вони на мене глянули і відповіли: «Все віддали в штаб, нам не сказали, що тут є дівчата, ми б одну пару приберегли». Стою сумна, волонтери додають: «Є в нас ще 2 пари наколінників і розгрузка, якщо хочете, забирайте!» Я задоволена все забрала, тим паче наколінники були дійсно круті, американські. Пару кроків відійшла і чую голос заступника командира по бойовому:
— Ти куди?! Що взяла!?
Я йому показую наколінники.
— Це для РГР (роти глибинної розвідки).
— І що, що для РГР, тепер буде для мене.
— Віддай!
— Нєа, не віддам!
Починаю прискорювати кроки, він за мною, тоді психую, кричу: «Значить для мене їх шкода, а для штабних по 3 пари крутих берців не шкода?!» — показую перед волонтерами свої порвані кросівки, де палець стирчав. «За мене забули? Як лазити з РГР всюди, то одразу йди на 2 дні, а по факту на 2 тижні. То це нормально, а в чому я ходжу, то все рівно?!» Починаю бігти, він біжить за мною, ми ще перекрикувались, у підсумку він плюнув, мовляв, забирай. На наступний день поїхав у штаб, забрав в когось з жінок берці і привіз мені.
Другий раз у 2017 вибивала «Талани». Багато, хто знає, що це таке, вони в принципі не такі вже й погані, але для моєї плоскостопості не підходять, ноги болять дуже, тим паче вони не розраховані для роботи аеророзвідки. Іноді ти можеш дозволити собі зняти взуття раз в тиждень, і як один наш полковник сказав «тікуть з ніг французькі духи». Замість «Таланів» замовила собі трекінгові чобітки сірого кольору, але з рожевими шнурочками, щоб хоч щось мене виділяло. Приїхав генерал, я командир відділення, стою попереду, генерал підходить вибірково, до мене підбирається все ближче, думаю, тільки щоб проскочив...Та де там, не вдалось, він мої шнурочки рожеві побачив здалека. Став навпроти, питає:
— Що не виходить?
— У сенсі? У мене все ок, а у вас як?
— А де «Талани»?
— Немає. Не видавали...
Зампотилу одразу вліпили сурову догану, генерал поїхав. Жаль мені стало зампотила, він дійсно не при чому. Не буду розповідати, якими правдами та неправдами я дістала номер того генерала, набрала і висказала йому все про талани і забезпечення жінок, і що може хоч 10 доган давати, а я їх все одно не взую. Після чого він мені відповів: «добре, але рожеві шнурочки перешнуруйте хоча б на чорні!» Генерал був в шоці, як я дізналась його секретний номер телефону. Але, на жаль, з забезпеченням нічого не стало краще навіть у 2023-му.
Олена «Атеїстка», парамедикиня Добровольчої Української Армії, учасниця руху Veteranka, має відзнаку «За мужність та милосердя», орден «Народного Героя України», медаль «За збереження життя»
«… за 5 років служби парамедиком у мене було декілька бійців, яким прийшлося надавати допомогу не через поранення, а через неякісне взуття».
Коли я прийшла в армію в 2014 році, за 5 років служби парамедиком у мене було декілька бійців, яким прийшлося надавати допомогу не через поранення, а через неякісне взуття. Дехто вибігав в капцях під час обстрілів в гуртожитках, бліндажах на першій лінії фронту, наступали на іржаві цвяхи! Хтось в звичайних кросівках, не призначених для фронту, натрапляв на гострі предмети під час бойового завдання та проколював ногу. Найкраща медична допомога в цьому випадку — перев`язка, стерильність. Через те, що цвях брудний, іржавий, найголовніше оперативно зробити щеплення від правця. Людина гниє зсередини, її важко вилікувати, щеплення треба зробити якнайшвидше. Час йде на години. Так само, як і при будь-якому пораненні, бо вважається, що куля, осколок не стерильний, брудний, вся ця інфекція і весь бруд заноситься у середину рани.
Нюанс в тому, що заради щеплення треба було везти людину за 70-100 кілометрів, а ми єдиний медичний екіпаж на чергуванні. Було таке, що я мала везти бійця на щеплення аж в шпиталь в Покровську, Донецька область. Палива обмаль, 140-200 кілометрів — це багато в межах фронту, тоді в Авдіївці та Пісках (селище Донецької області) була поверхнева медична допомога. Думаю, почекаю тяжкого пораненого, разом відвезу обох. Я настільки переживала, що мені навіть снилося, як ця рана від цвяха гниє, як він хворіє через те, що я вчасно не привезла людину. Згодом такі щеплення почали робити в населених пунктах, що ближче до фронту. Під час повномасштабки в рази інтенсивніше обстріли, буває так, що ти добу у берцях. Найкраще попередити проблему, ніж потім її вирішувати. Про побут я взагалі мовчу, якісні берці відштовхують воду. Це важливо, бо мокрі кросівки не висушити за 2 години, біля вогню прийдеться покрутити півночі в різні боки, і то якщо твоя позиція це дозволяє.
Мораль цієї історії в тому, що треба мати зручну форму, зручне взуття — це перша необхідність на війні, щоб як мінімум попередити травми. Максимум — це про безпеку себе, медиків, економії їх часу та усіх ресурсів, починаючи від пального до збереження життя побратимів, посестер (бо протитанкові міни ворог зараз залишив всюди вздовж доріг).
«Аляска», парамедикиня ЗСУ, учасниця руху VETERANKA
.jpeg)
«Коли ми сиділи десь посеред поля, тоді ще в окупованій Харківщині, насипало все що можна: ворожа артилерія, авіація. Здавалося, що земля відкрилася і пекло тут. Єдине, про що я думала в той момент, — як сильно у мене болять ноги. Біль розсіює увагу та інстинкти».
В перші дні великої війни я настільки дико сильно мерзла, що за відчуттям холоду не було ніяких інших — ні болю, ні страху, ні втоми. Просто на автоматі в цьому замороженому стані ти робив що міг, що повинен робити. Один з брендів подарував купу високих, теплих шкарпеток, холод трохи відступив, я видихнула. Але тут очікував наступний «монстр» — незручні берці. Одна справа, якщо треба просто сидіти в них, але ні, ти повинен в них працювати, плюс до всього у тебе ще броня, РПС (ремінно-плечева система), рюкзак медика, зброя. З цим всім треба бігти не по дорозі чи по стадіону, а по яким-небудь кущам. Це максимально неприємно!
Пам’ятаю, коли ми сиділи десь посеред поля з моєю посестрою «Кубою» (парамедикиня екіпажу Veteranka) тоді ще на окупованій Харківщині, насипало все що можна: ворожа артилерія, авіація. Здавалося, що земля відкрилася і пекло тут. Єдине, про що я думала в той момент, окрім того, як набрид ворог, що у мене сильно болять ноги, як мрію повернутися на базу, зняти чортові берці, засунути ноги в тазик і просидіти так довго. Я дійсно сильно страждала через це. Біль розсіює увагу та інстинкти. Коли в тебе зручне взуття, ти можеш швидше бігти, стаєш більш ефективним, краще виконуєш бойові завдання, ти можеш врятувати більше поранених та надати їм моральну підтримку. Один з найпрекрасніших моментів за війну — коли мені подарували ті самі якісні берці відомої фірми, на які зараз відкрито збір. Ці берці — один з кращих моментів, що ставалося в моєму житті. Коли я буду на смертному одрі, я буду пригадувати, як мене зігріли теплими шкарпетками і як у мене з’явилися зручні берці, бо це небо та земля!
В цивільному житті в цих берцях я також ходжу часто містом, це реально найзручніше взуття в моєму житті!
Наші захисниці залишають слід в історії, і яким цей слід буде, залежить і від нас. Тактичне якісне взуття дасть можливість врятувати більше поранених, крокувати швидше звільненими територіями. На потреби армії буде використано 100% ваших коштів. Доєднатися до ініціативи: https://victorypark.com.ua/project/veteranka/
Історії збирала Олена Бруцька, комунікаційниця руху Veteranka
