На прохання ELLE MAN з Олексієм Коганом із великим задоволенням спілкувався Денис Казван — піарник, фанат джазу та багаторічний слухач програм Когана, якому пощастило ще й брати участь разом з Олексієм в організації Alfa Jazz Fest в 2016 році
Ми зустрічаємося з Олексієм Коганом та його сином Ярославом сонячним та прохолодним осіннім ранком неподалік від Black Tot Bar в Києві, який біля Пейзажної алеї відкрив Коган-молодший разом з другом. Ярик з посмішкою вибачається, що досі не опанував велику еспресо-машину в своєму ж барі і пропонує взяти каву в невеличкій хіпстерській кав’ярні по сусідству. Бариста видає нам еспресо, капучино і рістретто (останній — для Олексія) і категорично відмовляється взяти за каву гроші. Тим часом на дворі Олексій вже смакує каву, запаливши цигарку, і розпочинає історію про каву та Нью-Йорк, що трапилась з ним під час однієї з подорожей. Жалкую, що тоді ще не встигнув увімкнути диктофон. Слухаючи Когана збагнув, що якби Джим Джармуш захотів зняти продовження свого легендарного фільму “Кава і цигарки”, він би точно обрав назву “Кава, цигарки та джаз”, а Олексій Коган був би єдиною кандидатурою на головну роль, яку б роздивлявся кінорежисер.
Тим паче, що Олексію, легендарному радіоведучому, джазмену, викладачу, лектору, співзасновнику агенції Jazz in Kiev, арт-директору Alfa Jazz Fest є про що розказати. 10 листопада Когану виповнюється 60 років, а це рівно половина від історії світового джазу. Тим часом до нас приєднується Ярик і каже, що бариста із радістю пригостив кавою, тому що він поціновувач Когана і слухає всі його програми про джаз. Я думаю про те, що й сам вперше почув голос Олексія Когана на хвилі радіо “Промінь” в програмі “Година меломана” ще в 1992 році і з того часу його фанат — фанат людини, чиє прізвище для мене стало не тільки синонімом джазу в Україні, але й символом відданості своїй улюбленій справі... чи відданості самому життю.
А ще міркую над тим, як би мені замість невеличкої книги віддати редактору Elle Man стиснутий текст інтерв’ю, адже Коган говорить багато і цікаво (все ж таки радіоведучий і справжня енциклопедія джазу), як багато в нього історій, і як важко буде вмістити нашу розмову в обмежені 8 тисяч знаків. Так воно і вийшло. Всього година розмови, але понад 50 тисяч знаків після розшифровки. Та найголовніше — редакція Man Elle дає добро на дооооооовгий текст. Що ж, інтерв’ю з нагоди 60-річчя Олексія Когана точно має бути без якихось рамок чи обмежень. Як і сам джаз.
Мама вважала, що із моїм прізвищем Коган я маю бути скрипалем. З маминого роду всі були музикантами, а з татового роду — майже всі лікарі. Мамин брат, Захар Брагінський, грав на акордеоні. Я з ним ще весілля встиг пограти, коли був у восьмому класі. Він мене почав вчити грати за гроші. І це було надзвичайно. Я працював майже у всіх ресторанах Києва. Робив домашнє завдання і їхав грати. Іноді заробляв більше, ніж мій тато, кандидат медичних наук. Для нього це було дуже образливо, хоча я приносив гроші додому. Він цього не розумів і нервово курив. У нього ходили скули і він казав: «Всё. Женщины, алкоголь, карты, наркотики — это звенья одной цепи — работа в ресторане». Так мій тато казав. Я кажу: «Тату, я ж не краду. Я працюю». Тим паче мій дядько, який 42 роки відпрацював в оперному театрі концертмейстером других скрипок — Абрам Наумович Гінзбург — моїй мамі сказав: «Ірино, я розумію, його прізвище Коган, але він ніколи не буде скрипалем. Так, він пов’яже своє життя із музикою, але скрипалем він не буде ніколи, бо він подільський босяк».
Я народився на Подолі. Завжди ходив з битими колінами. Ми лазили в лаврські печери, а менти нас ловили. І вдома були проблеми. На вулицю я виходив зі скрипкою. Я був найкращим півзахисником в дворовій футбольній команді і хлопці питали: «Леша, когда ты перепилишь свою скрипку? Мы проигрываем!» А я на ній їздив і рвав струни. Я не хотів цим займатись. І дядько мій сказав: «Ірино, він ніколи не буде скрипалем. Треба змінити інструмент. Прізвище Коган ще ні про що не каже».
А потім з’явився дядько Зорік. Він записував на магнітофон Дніпро-9 програми людини, яка стала моїм кумиром — це радіоведучий "Голосу Америки" Уілліс Коновер. Іноді дядько грав на акордеоні халтури. Його постійна робота була на заводі торгового машинобудування, він працював півтори зміни з прихватом, як він казав. І отримував, звичайний робітник, більше, ніж директор інституту Патона. Тому що він був тоді «на зделке», так тоді казали, і на його продукції було його особисте клеймо. А ще джаз… Він приходив з роботи додому на Русанівку, приймав душ, одягав білу сорочку, гарний костюм, краватку і казав мені: «Сыночек, сегодня мы идем на Дюка Элингтона. Когда ты вырастишь — он умрет».
Коли я навчався в сьомому класі, це був 1971 рік, ми з моїм дядьком побували на всіх концертах біг-бенду Дюка Елінгтона, що проходили в Київському Палаці спорту. За 3 дні відбулося 4 концерти. Зала була переповнена. Зробили лише один денний додатковий концерт. І от тоді я зрозумів, що таке для мене справжня музика. Після Дюка все й почалося.
Я став радіожурналістом, тому що так склалося життя, я не готував себе, я думав, що я буду… я був певен, що я буду музикантом, і що буду гарним музикантом. Але як в тому віршику, пам’ятаєш?
Бой на опушке леса затих,
Контуженный в тыл пробираться начал.
Думал солдат «Доползу до своих»,
А волки решили иначе.
Ось в моєму житті все вирішилось інакше. Мій прихід на «Промінь» був дуже цікавим. Я не збирався працювати на радіо. Ця історія майже магічна. Я працював в студії фонограми і робив фонограми під керівництвом легендарної людини — Якова Абрамовича Школьника. Він власник усіх фонограм української естради, класичної української музики, має всі фонограми, під які виступали, скажімо, Ансамбль Вірського, Дитячий ансамбль «Соколята» заводу Антонова... З нашою музикою вигравали олімпійські ігри та чемпіонати світу з художньої гімнастики, спортивної гімнастики, акробатики, синхронного плавання. Я був музичним редактором і працював в парі зі звукорежисером Костянтином Степановичем Корчинським. Ви не повірите, які ще я застав часи. Це зараз є комп’ютерний монтаж і все легко можна зробити. А тоді я приходжу і бачу — стоїть людина в окулярах і каже: «Лешенька, солнышко, вот видишь — это магнитофон STM? На нем пленка на 38-й скорости. Одна секунда звучания пленки на 38-й скорости — 38 сантиметров». І ось він дивиться на мене, бере ножиці в руки, оця плівка стоїть, і він робить так (показує клацання ножицями). Він кладе ці шматки плівки. Ти береш лінійку. Там не 37,9, не 38,1, а рівно 38!!!
Я застав ті часи. Я знав, що таке працювати з фонограмами. Було, коли на перше шоу перукарів в Америці, ще за часів Буша-старшого, українські перукарі приїхали з шоу і ми робили їм музику на 40 хвилин. І секретар Президента Буша особисто підійшов до нашої команди і попросив: «Президент хотів мати копію музики, яка супроводжувала виступ українських перукарів». Ми зробили копію на касеті і подарували американському Президенту. Втім 60% музики там було американської, про яку він навіть не здогадувався, а 40% — української. Так тоді було. І це був, мабуть, 1984 рік. Тоді ми навіть не поїхали до Америки, ми тільки зробили фонограму і віддали касету.
Взагалі я дивлюся на себе в телевізорі секунд 15 — в мене блювотний рефлекс. Я хочу вимкнути телевізор, тому що це не для мене, так мене навчили. Я — радійна людина по духу, тому що мене завжди більше цікавили голос і музика, ніж голос, музика і картинка. Тут я можу хизуватися і я дуже щасливий, що маю такий же орден, який мав мій кумир на Voice of America — це був Уілліс Коновер, який 43 роки працював радіоведучим джазової програми на «Голосі Америки» на Східну Європу. Ще я збираю фільми про радіо і в рейтингу улюблених: Робін Уільямс з його Good Morning Vietnam, Говард Стерн і його Private Parts, «Рок-хвиля» (британський фільм про піратську радіостанцію, що вела мовлення з корабля в нейтральних водах — Прим. ред.).
Мені цікаво бути, як кажу я і як кажуть американці, «ефірною конячкою». Я ніколи не хотів займати посаду програмного директора, тому що ця посада пов’язана з папірцями, а я це називаю «робити уроки» і не люблю цього. Я хочу працювати в ефірі, як Висоцький сказав, — «В тренаже чтоб оставаться!» І, можливо, деяким чином впливати на політику радіо. Впливати, але не казати: «Як я сказав — так і буде!» І поки що це вдається. Я працюю на двох інтернет-радіо — Old Fashioned Radio і «Аристократи». Я працюю на «Промені». Та можливі ще деякі зміни з грудня. Подивимось. І хоча кажуть, що двічі в одну річку не входять, я збираюся туди ввійти. (Коган посміхається і натякає на відродження радіостанції «Промінь» — Прим. ред.).
А радіо ніхто не замінить! Навіть той навал музики, який є в інтернеті. Для мене так точно. Але це суб’єктивна позиція. Я забув попередити — в кожному інтерв’ю я говорю: «Все, що я кажу — це суб’єктивно!» Це не претендує на якусь точку зору, і не обов’язково моя точка зору має збігатися з твоєю чи, як я кажу, з точкою зору українського уряду. Ні. Я кажу про суб’єктивні речі. Але особистість людини, яка представляє музику, мені здається, і сьогодні важлива. Люди продовжують слухати радіо.
Як казав мій педагог Веніамін Григорович Зельдіс, педагог зі скрипки: «Тебе нравится бас-гитара, сыночек? Деточка, ты ж понимаешь, что после 10 лет скрипки бас-гитара — это семечки?!» А було все так. Десь в 1973 році у нас був ансамбль «Крещендо», я тоді навчався в дев’ятому класі. Ансамбль базувався в Київському Будинку вчених. Керівники нашого ансамблю — студент Київської консерваторії Олександр Злотник та Володимир Бистряков (Сміється). В групі грали Олександр Іванов — поїхав в Америку і з часом, на жаль, зник. Михайло Буділовський — живе в Канаді, водій шкільного автобуса. Яків Копиленко — мій друг, живе у Німеччині, працює в ресторані, грає красиву музику. Борис Гофман — грав на скрипці, продавець машин в Сан-Франциско, має дуже великий салон. Усі музичні групи з України, які їздять в Сан-Франциско, немає значення, чи то український хор, чи якісь скрипалі, зупиняються у нього вдома. Роман Примак, світла пам’ять, — помер в цьому році в Бостоні, наш барабанщик. І я. І був пароплав з романтичною назвою «XXVсъезд КПСС», який ходив з Києва до Одеси. Мені треба вчити концерт Венявського, щоб, минуючи музичне училище, вступати до консерваторії, а я взяв бас-гітару і поїхав з хлопцями на пароплаві грати джаз. Маршрут Київ – Одеса із зупинками: Херсон, Кременчук, Дніпропетровськ. Так ми йшли до Одеси і назад.
Я повернувся до столиці 28 серпня. Переді мною концерт Венявського, 3 частини. Вивчив першу частину — пам’ять була гарна. Прихожу 1 вересня в школу — треба готуватися, в кінці вересня екзамени в консерваторію. Граю першу частину концерту з концертмейстером. Веніамін Григорович каже: «Деточка, ну все хорошо! Были некоторые шероховатости (це була його улюблена фраза — «некоторые шероховатости»)… Но это пять, это пять. Давай вторую часть!» І тут я кажу: «Вениамин Григорьевич, я не выучил!» Він до мене підійшов, взяв в мене скрипку, смичок, відкрив футляр, поклав скрипку, поклав смичок, закрив. Віддав футляр зі скрипкою, поцілував мене в лоба, відкрив двері ногою і тихо сказав: «Вон!» Так закінчилася моя кар’єра скрипаля, слава Богу.
І от настав час іти мені до армії, адже я відмовився від кар’єри скрипаля. Тато мав дуже гарні зв’язки і друзів-медиків по всьому Радянському Союзу, і вони вирішили, що я маю бути лікарем. Вони вважали, що з прізвищем Коган в Україні не здобути вищої освіти, треба кудись пхати. Приїхали татові студентські друзі з Івано-Франківського медичного інституту: один — ректор, другий — декан. Мама приготувала солянку. Сидять з татом, п’ють горілку, їдять солянку і за мене все вирішують. А в мене ж кохання. 74-й рік. Я тільки школу закінчив, а вже до армії слід йти. Вони кажуть: «Льоша, ну що? Приїдеш до Івано-Франківська? У нас така самодіяльність! У нас апаратура угорська Biag. Гратимеш на бас-гітарі. На другий курс переведешся з Києва. Ми тебе переведемо у Київський медичний інститут і влаштуємо тебе лікарем-масажистом в український балет на льоду, будеш дівок мацати”. Вони все за мене вирішили! Ми вийшли на вулицю, тато викликав таксі. Вони їдуть в готель, а я кажу: «Тато, я не буду коновалом! І лікарем я не буду!» Тато в шоці: «Да ты, пацаватый юноша, ты никуда не поступишь сам!» Ні. Я з ним просто не погодився.
Вступав до педагогічного інституту на історичний факультет. Мене абсолютно банально завалили. Навіть не хочу згадувати — це було настільки банально і нечесно. Оскільки я знав, як заробляти гроші, я вирішив вступати на заочне. І вступив абсолютно спокійно до Київського інституту культури і відпочинку, як я тоді його називав. А коли настав час йти до армії, згадав, що я гарний бас-гітарист. Мама домовилася і ми приїхали на Поділ в ансамбль МВС, де керівником був полковник Молотай. Уявіть собі: казарма, двоярусні ліжка, розкішна апаратура і сидять хлопці, які там грають. Майже всі кияни. На гітарі грав Саша Казаку з Молдови, гітарист легендарної тоді радянської групи «Норок», такий собі Джимі Хендрікс. Мені поставили нотки. Я пам’ятаю, п’єса мала назву «Служим мы во внутренних войсках». Я щось їм награв елементарне… Нема чого робити. Потім запитали, чи грав в ресторанах і попросили ще зіграти «Лебединая верность» Мартинова в будь-якій тональності. І потім Казаку каже: «Добре, синку, а тепер давай дванадцятитактовий фа-мінорний блюз!» Я відповідаю: «Давай!» Зіграли. Кажуть мені: «Наша людина! Беремо!»
Мама стоїть там під воротами. Ми йдемо у відділ кадрів. Все, вирішено. Але тут з’ясовується, що саме в цей день спіймали «на гарячому» якогось полковника, який торгував профспілковими путівками на море. Його накрили і вирішили зробити хлопчиком для биття. І через це вийшов наказ — не залишати киян служити в Києві. У мами шок. Так я потрапив в танкові війська. Музикант із прізвищем Коган — в танкісти. Мені ще пощастило. За нами не приїхав продавець. Вірніше, покупець. Я сидів 5 днів на призовному пункті в Дарниці, на Дарницькому ДВРЗ. І потім приїхав молодий красивий лейтенант, який знав свою справу, і сказав: «Хлопці, їдемо в танковий полк під Дніпропетровськ!» Там я не грав. Ну от, так сталося, що потім я потрапив в халепу, отримав опіки 2–3 ступеня. Пролежав у київському шпиталі. Повернувся. Мене не комісували. Потім я повернувся до Києва. Але з бас-гітарою було закінчено. Я ще пограв трохи, але вже зрозумів, що все. Коли я побачив, на що здатні хлопці у 18 років, а я після 10 років гри на скрипці не можу заграти “шістнадцяті” (мається на увазі шістнадцяті ноти — Прим. ред.), я тихенько пішов.
Але час минав, і я хочу подякувати Володі Камінському, моєму партнеру по агентству, тому що саме він змусив мене повірити в себе і почати знову грати на басу, 37 років потому. Він якось сказав: «Чувак, а это ж прикол! Jazz in Kiev. У нас агентство. Берем трех-четырех профессиональных музыкантов, я играю на клавишах, ты — на бас-гитаре». Але шістнадцятими все ж таки майже не граю.
Декілька років тому в Львові на Alfa Jazz Fest (тепер Leopolis Jazz Fest — Прим. ред.) Джон Маклафлін сказав, що, на щастя, в середині XX століття джаз перестав бути американським привілеєм. З’явився європейський джаз, з’явився Джанго Рейнхардт, з’явився стиль джаз-мануш, з’явилися авангардові музиканти. Вони були й в Америці. Але так, це треба відчути. Все залежить від того, чи готовий ти впустити цю музику в себе і пропустити її через себе. І чи готовий ти любити цю музику. Тому що все одно музику не слід аналізувати. Музику слід відчувати. Лягла тобі у вухо — твоя. Не лягла — ну зачекай, прийде. Або не прийде. Таке теж може бути. Тому, мені здається, найбільший феномен джазової музики полягає в тому, що ця музика, хоч це і банально звучить, є музикою вільних людей, або людей, які хочуть бути вільними. Музикант джазовий, який грає два рази одну й ту ж річ однаково — це не джазмен, вас обдурили. Це фейк.
Якось саксофоніста Чарлі Паркера запитали журналісти Downbeat: «Як бути джазовим музикантом?” Він відповів: “По-перше, ти маєш досконало вивчити свій інструмент. Навіть голос — це теж інструмент. По-друге, почути, що на цьому інструменті заграли до тебе. Все переслухати. А по-третє? Забути перше і друге, і грати». Ось в чому сенс цієї музики. Так, він був наркоманом, поганою людиною з мерзотним характером. Але він був абсолютно геніальним музикантом! Уявіть собі, Чарлі Паркер — людина, яка могла отримати оргазм під час імпровізації! І це відомий історичний факт! А ще Паркер міг під час запису кинути саксофон і сказати: «Та ви не розумієте — я це граю вже завтра! Це я граю завтра!» А піаніст Телоніус Монк і Діззі Гіллеспі могли дістати з кишень ножі і битися, насправді битися, доводячи одне одному, що не так треба грати. Як казав Екзюпері, по-справжньому щось велике можна побачити тільки на відстані. Навіть не побачити, а відчути. Якщо ти спроможний це відчути — це твоє. І ще одне: я не знаю жодного джазмена, який став би знаменитим і не любив те, що він робить.
Сьогоднішній джаз в інтеграції. Тому який кайф слухати, скажімо, тріо Біллі Еванса в супроводі симфонічного оркестру, який грає Баха чи Фредеріка Шопена! Який кайф слухати народних музикантів! Наприклад, гуралів з Польщі, які грають в супроводі джазової групи Збіґнєва Намисловського. Неймовірний кайф чути музику Баха, яку грає французький камерний оркестр у супроводі хору та музиканти з Габона, які співають народні пісні і танцюють!
Я хотів би дожити до часів (в мене вже виходить, але так, пунктирно), коли б я міг ідентифікувати українських музикантів, як я зараз можу сказати, що це грає серб, а це грає француз, оце грає німець. Я європейців маю на увазі. З американцями все зрозуміло. Тому я весь час згадую, як колись в Москві випадково потрапив на зустріч з Квінсі Джонсом, який приїхав як звичайний турист, інкогніто. Але про це все ж таки стало відомо широкому загалу. Кажуть, до цієї зустрічі був причетний Стас Намін. І Квінсі Джонс казав: «Мужики, а якого дідька ви граєте нашу музику? Ви що — чорні?» Як в тому фільмі “Crossroads”: «Ти смоктав чорну сісю своєї мами? Ти відбував термін у в’язниці? Навіщо ти граєш наше? Грай своє! Коли ти граєш наше — ти граєш як ми граємо, а ми граємо як ми». Ось і вся різниця. Але це гарна школа. Тому українські музиканти сьогодні навчилися слухати і грати. Вони вивчили джазові стандарти. Вони знають. У них вже є досвід спілкування з європейськими та американськими музикантами, а тепер, — що найголовніше для мене, — вони мають створити музику, яка, можливо, в XXI столітті стане джазовими стандартами. Не можна весь час грати чуже, треба створювати щось своє.
У нас з Галкою (дружина Когана — Прим. ред.) бували різні часи. Можливо, тут треба встати і поплескати її мудрості (тому що Коган-молодший, сміючись додає, що у мами взагалі-то й не було вибору — любити їй джаз чи ні з таким чоловіком-джазменом — Прим. ред.). Мені і подобається, а іноді все ж таки дратує, коли ми подорожуємо десь на заході і я кажу: «Сфотографуємося?», а вона: «Не треба!» Дружина не любить хизуватися як якась відома людина, Галя дуже стримана. Вдома, коли звучить джаз, я її треную: «Так, що звучить?» Вона може сказати: «Ось це — пиво», якщо їй музика не подобається, «А ось це талановито!» — якщо зачепило. Вона знає всіх українських музикантів, знає їхню творчість. Може сказати: «Ось тут були чесні ноти, а там не було».
Щодо Ярослава (син Когана — Прим. ред.), то я ніколи не впливав на його вибір. Він мене багато чому сам навчив. Я слухаю Jamiroquai завдячуючи йому. Дуже багато ейсід джазу — він мене підсадив на цю музику. Він кожен день ходив повз полиці з музикою і міг усім користуватися. До речі, син пішов у матір — він стриманий. Пам’ятаю, коли він був ще молодим і діджеїв, я казав: «Давай познайомлю тебе з музикантами?!», але він опирався і відмовляв. І тільки єдиний раз у 2005 році після концерту Джорджа Бенсона на after-party я кажу: «От сидить Бенсон. Хочеш, познайомлю?» І він вперше сказав: «Так, хочу!» І ми підійшли до Джорджа. Як зараз пам’ятаю, я кажу: «Джордж, це мій син!» Я побачив свого сина, який сказав: «Містер Бенсон, це найкраще, що я чув наживо у своєму житті!» І в того очі стали вологими. Я це не забуду ніколи. А 10 років потому вони вже з Бенсоном були приятелями. Знаєш, це приємно.
Я дуже щасливий. Я дякую своєму синові і моїй дочці — свою невістку я називаю дочкою. Я й досі вважаю, що стати дідом в 48 років краще, ніж в 60. Тепер маю онучку, якій в грудні виповнюється 13 років. І маю онука, якому вже 4 з половиною. Тому найбільше моє досягнення на сьогодні, хоч воно і не пряме, — це мої онуки. Колись Петро Мамонов, якого я добре знаю, пояснив мені, чому існує проблема батьків та дітей і немає жодної проблеми дідусів, бабусь та онуків. Мамонов сказав: “А все просто! Ты понимаешь, жизнь такая штука: я, вроде, еще не с ярмарки еду и не собираюсь ехать пока с ярмарки. Но ты уже вроде как в ту сторону, а тут тебе навстречу, с другой стороны — твои внуки”. Ось так він образно це пояснив, яке це коло.
Сьогодні я шкодую, що свого часу не приділяв родині належної уваги. А тепер, коли намагаєшся щось змінити, виходить погано. Я розумію, що музика — це супер, але я був позбавлений багатьох речей: театру, читання книг в тому обсязі, в якому я б цього хотів. Я багато читаю, але, так чи інакше, це спеціальна література. І я від цього дуже страждаю.
Навіть така проста річ — мій сусід (я не можу сказати «друг», це він мене назвав другом, коли титрував мій шматок про нього в фільмі) Богдан Сильвестрович Ступка. Він сказав тоді: «Титруватиму я сам!» І от я побачив себе в цьому фільмі і надпис «Олексій Коган, друг Богдана Ступки». Який друг?! Ми жили поруч. Він пив каву завжди на Заньковецької. Ми віталися. Моя дружина гарно знала його дружину Ларису. Впродовж 20 років він запрошував мене подивитися «Тев’є–молочника», а я не сходив жодного разу в театр, хоч і живу за триста метрів від театру Івана Франка. І тепер оце такий сором. Розумієте? Я бігаю до його дружини і беру DVD, щоб подивитися цю виставу. І тому, буває, шкода, що так багато часу витрачав на цю срану музику. А ще я був музичним директором на останньому ювілеї Богдана Сильвестровича, для якого грали 8 найкращих українських музикантів.
Коли я зовсім молодим їздив на фестивалі в Польщу, без квитка, в період, коли їздили “челночники” щось продавати, мені мій сусід, начальник відділу кадрів укрзалізниці, давав папірець, на якому було прізвище начальника потяга і номер вагону. В мене не було квитка. Я сплачував гроші і сидів в тамбурі, а коли була перевірка на кордоні — мене саджали п’ятим до будь-якого купе. У дорозі я був 22 години, бо в мене була мотивація — почути зірок джазу наживо. Я навіть маю журнал про джаз з усіма автографами. Це були незабутні концерти. Якби мені хтось сказав 15 років тому, що мій син працюватиме з Бенсоном, Макферіном, Чарлі Хейденом, Чіком Коріа чи з Хербі Хенкоком — ну, мені слід було б з вернутися до психотерапевта. А часи змінилися… Коли був перший фестиваль Jazz in Kiev, під час виступу Дейва Холанда і Авішая Коена, я сидів у залі на сходах, в аншлаговому Жовтневому палаці, і мені хотілося плакати, тому що я зрозумів — настали часи, коли мені нікуди не треба їхати, а все можна побачити в себе вдома.
Людина, яка хоче стати зіркою, зіркою ніколи не буде, бо це бажання заважатиме їй працювати. І якщо ти думатимеш про те, як стати відомим, в тебе не вистачить часу. Коли друзі кажуть: «Що ти так сумно ставишся до свою ювілею?», я відповідаю: «Ну, вибач мені, я ж розумію, що у мене попереду значно менше, ніж позаду». Ніхто на цей світ не прийшов, щоб тут залишитися. Життя — воно коротке, треба встигнути щось зробити. У нас цього року два ювілеї — десять років Jazz in Kiev та мої 60 років. І так воно збіглося абсолютно природно, адже агенція Jazz in Kiev була заснована на моєму 50-річчі. І тому вже слід подумати про вічне. враховуючи, що середня тривалість життя українця — 65 років. Я жартую, звичайно. Але це такий джазовий жарт.
Ми говорили про те, що музика, зокрема джаз, — це своєрідна релігія. Кажуть, що на могилі мого улюбленого письменника Курта Воннегута, а я його обожнюю, та ще й друзі мої кажуть, що буду на нього схожим зовнішньо, якщо встигну стати старим, є вислів: «На моєму каменю, на могилі, має бути надпис «Тут покоїться хлопець, для якого наявність музики була єдиним доказом існування Бога». І мені здається, от це про мене теж! Так, я не уявляю собі життя без музики. І я вже казав дружині, і син про це знає, щоб хочу, аби зробили кремацію, коли я відійду до Творця. Я точно не хочу в могилу. Що я бачу, коли приходжу на цвинтар до тата, мами і молодшої сестри? Мені важко. Люди кажуть — треба навідувати. На день народження тата, день його смерті. Я їду туди. Але я пам’ятаю їх живими і, коли я на дивлюся на їх могили, відчуваю лише скорботу. Я їх згадую живими. Згадую, як мама співала. Як сміялася моя сестра. А їх немає. І я так не хочу. Ось чому… Приклади? Джон Леннон. Ніхто не знає, де він похований. Ніхто. І це супер. Майя Плісецька. Кажуть, що розвіяли прах. Мій улюблений саксофоніст Стен Гетц, якого ще дуже любили в Американських повітряних силах. Він любив Тихий океан, і у заповіті своєму онукові повідомив про бажання щодо своїх похорон. Після смерті Гетца гелікоптер Американських збройних сил підійнявся над Тихим океаном, онук відкривав футляр з прахом дідуся — і великий джазмен вже належить Тихому океану. Ось це фірмА!
Кажуть, що у музикантів чи у людей, пов’язаних з музикою, нечасто бувають справжні друзі із музичного середовища. Це може бути якийсь лікар, майстер, програміст. Але не музикант. І я, до речі, дуже часто в інтерв’ю запитував музикантів, чи багато у них справжніх друзів у своєму оточенні. У відповідь, як правило, 80% кажуть «ні», 20% кажуть «так». В моєму віці багато друзів точно не буває. Двоє моїх найкращих друзів живуть закордоном: відомий програміст Міша Фурман — він мешкає в Чикаго, та фотограф Аркаша Мітник з Голандії, він буде у мене на ювілеї. Це така дистанційна дружба. В Києві мої друзі, мабуть, всі хлопці й дівчата з Jazz in Kiev. Бо я дивлюся в їхні очі як у дзеркало — це найголовніше! І Валера Волков — барабанщик, з яким я працюю. Мені дуже важко представляти людей, які мені близькі — я не можу бути об’єктивним. Для мене Валера з самого початку друг, а вже потім дуже кльовий виконавець і людина з відчуттям гумору. Чому? Тому що «because» — це наша фраза вже.
Я знаю дуже багато людей, в яких багато грошей і які займають певне місце у суспільстві, але кожного дня вони ходять на роботу як на тортури. Я бачив ці порожні очі. Але, ти знаєш (тричі стукає по столу), я за 31 рік роботи на радіо жодного разу не спізнився на ефір. Тому що я завжди ходив на роботу, як на свято. І сьогодні ходжу на роботу, як на свято. Тому що я люблю те, що роблю. А коли тобі вже 60, ти розумієш, який то кайф, що все життя займався улюбленою справою, і те, що подобається тобі, як з’ясувалося, подобається не тільки тобі одному. Це найбільше щастя!
Ми припинили годинне спілкування, хоча я розумів, що попри всі заздалегідь підготовлені мною запитання, наша розмова, неначе джазова імпровізація, могла тривати ще довго. Але тоді вже точно довелось б писати книгу. І думаю, Олексій Коган її точно напише. Наприклад, до свого 70-річчя. А наостанок я попросив Олексія коротко і швидко (і це таки вдалось) відповісти на 5 бліц-запитань, які ми назвали Take Five (як відомий джазовий стандарт Дейва Брубека).
1. Джаз-клуб, в якому треба побувати хоча б раз у житті?
— The Village Vanguard у Нью-Йорку.
2. Найбільш цінний подарунок, який ви отримували колись на день народження?
— Це книжка від тата із серії «Жизнь замечательных людей». Це був кумир мого тата Альберт Швайцер — гуманіст, людина, яка відкривала місіонерські лікарні в Африці, органіст, автор найкращої монографії про Баха, друг Альберта Ейнштейна. Їх навіть плутали, бо вони були дужі схожі. Тато написав для мене там дуже важливу річ, цитую дослівно: «Мы с мамой были б счастливы, если бы у тебя был хотя бы 1% того, что было присуще этому человеку».
3. Який джазовий трек треба увімкнути, коли втратив кохання?
— «Андата» Рюіті Сакамото.
4. Який треба поставити трек, найбільш романтичний, любовний, коли ти впав в кохання?
— «Андата» Рюіті Сакамото.
5. Без чого не уявляє свій день Олексій Коган?
— Без музики.
