Наталія Калмикова — виконавча директорка Українського ветеранського фонду. Запускати роботу нової бюджетної установи їй довелося синхронно з повномасштабним вторгненням росіян — у лютому 2022 року. Наталія — медик за освітою. Після десяти років у фармацевтичному бізнесі у 2015 році вона стала до лав Благодійного фонду «Повернись живим», де спочатку була волонтеркою, згодом очолила військовий відділ, а потім стала заступницею директора. Пізніше працювала радницею з гендерних питань Командувача Сухопутних військ ЗСУ, а з лютого 2022 року очолила новостворену бюджетну установу — Український ветеранський фонд.
Попри повномасштабну війну, загрозу оточення Києва й масовані ракетні удари по містах України, Наталя зуміла зібрати команду фахівців-однодумців, ціннісних людей, а фонд вже запускає й успішно реалізовує програми для ветеранів та членів їхніх сімей, започатковує співпрацю з міжнародними партнерами, вибудовує плани на майбутнє. Після перемоги роботи в Українського ветеранського фонду Мінветеранів буде й справді чимало — Україна стане ветеранською країною в центрі Європи.
Про цінності, ветеранів та перемогу з виконавчою директоркою Українського ветеранського фонду Міністерства у справах ветеранів Наталією Калмиковою спілкувався ELLE Ukraine.
Наталю, пригадайте, будь ласка, що формувало основу вашого світогляду в підлітковий період? Якою ви були тоді?
Мені дуже пощастило, що я мала можливість навчатись у вінницькій школі «АІСТ». Це була перша демократична школа в Україні! Ставлення до дитини в школі як до особистості, повага до рішень дитини, участь в ухваленні рішень, які стосувалися навчання, — це і сформувало розуміння цінності людини, цінності її інтелекту й поваги до кожного, а також самоповагу. І коли я прийшла навчатися в медичний університет, де на викладачів усі мали дивитися знизу вгору, для мене це було дуже дивно. У мене була власна думка, і я її завжди відстоювала.
Також мене формувала історія моєї родини й неможливість жити в повній сім’ї через комунізм. Мій батько — кубинець, навчався в Радянському Союзі, де й познайомився з мамою. А коли Союз перестав існувати — ми не могли бачитися. Я не бачила батька з 1990 року до 2005-й. Рідко про це говорю, але...
Коли анексували Крим й почалася війна в Україні, для мене це була дуже особиста історія, я добре розумію всі ті родини, які стали роз’єднаними через війну. Бо неможливість через якісь політичні ігри близьким бути разом для мене особисто є дуже знайомою і тому болючою.
Чим ви захоплювалися у свої 18-20 років?
Протягом п’яти років я займалася кунгфу, надивилася фільмів із Брюсом Лі, Джекі Чаном (сміється. — Ред.). З першого курсу пішла тренуватися тричі на тиждень, це тривало п’ять років. Брала участь у змаганнях, мала побиті ноги й руки. Але кунгфу, як всі бойові мистецтва, — це дуже класна школа самодисципліни; школа того, що якусь навичку треба відпрацьовувати, доки вона не стане органічною й досконалою.
Що стало каталізатором та тригером, який увімкнув у вас бажання допомагати війську, волонтерити в 2014 році?
Це загальне відчуття несправедливості того, що відбувалося, і потреба повернути справедливість. Навесні 2014-го я за власний кошт почала купувати та відправляти аптечки та рюкзаки на потреби медичних підрозділів — чимало моїх однокурсників були військовими медиками та вирушили на передову.
У 2015 році приєдналася як волонтер до Фонду «Повернись живим» — почала їздити на фронт та писати історії, щоб збирати кошти для підтримки армії, а вже потім було рішення перейти працювати у Фонд.
Ви 10 років працювали у фармацевтичній галузі. Чи не було відчуття, що покидаєте зону комфорту, коли йшли із цієї сфери у «Повернись живим»?
Не було. Для мене то був дуже органічний перехід, хоча, коли я залишала фармбізнес, мало хто з мого оточення розумів цей вибір. Та для мене не стояло питання вибору — я не могла інакше. І відчуття того, що ти на правильному місці робиш правильні речі, для мене є набагато ціннішим, ніж можливість більше заробляти.
Я дуже вдячна компанії «Дельта медікал», у якій працювала, бо вони з розумінням ставилися до того, що я робила як волонтер. І сама компанія підтримувала армію і тоді, і зараз. З боку керівництва було повне розуміння того, чому я переходжу у Фонд. Більше того — потім компанія підтримувала «Повернись живим», коли я вже почала там працювати.
Чи не було складно очолювати військовий відділ «Повернись живим»?
Я хотіла працювати саме у військовому відділі, мені дуже подобалася ця робота. Мої підлеглі служили в армії, тож мали компетенції військові, а в мене були компетенції управлінські. Я цивільна, але працювала з військовими — і це була плідна синергія: я приносила щось у робочі процеси з менеджменту цивільного життя, а військові були компетентні у своїй частині роботи.
Досвід управління ветеранами дуже своєрідний. Це управління людьми, які, з одного боку, звикли до військових підходів. Але вони вже ветерани, які мають свою думку. Тож усе треба було зробити так, щоби був результат. І він був, команда працювала злагоджено в усіх напрямках і започатковувала нові.
Що ви вважаєте своїм успіхом під час роботи в «Повернись живим»?
Одним зі своїх досягнень я вважаю перехід Фонду на рівень роботи з командирами бригад, командувачами тощо. Тобто налагодження співпраці з військовим керівництвом вищої ланки. Можливо, завдяки тому, що я могла говорити з повагою з військовими вищої керівної ланки на партнерських засадах вдалося побудувати міцну взаємодію, яка зараз, під час повномасштабної війни, є дуже корисною.
Чи допомагає вам на нинішній посаді увесь бекґраунд, здобутий у «Повернись живим»? Адже це досить глибоке розуміння процесів у війську, його організаційної культури тощо...
Звичайно. Це допомагає розуміти, ким є військовослужбовці. Бо це ті люди, які після звільнення з армії стануть ветеранами, і це ті, хто зараз є ветеранами. Я вважаю, що будь-яке управління, будь-які процеси все одно мають будуватися від того, для кого вони. Наші процеси в Українському ветеранському фонді — для ветерана.
Відповідно, розуміння того, хто такі ветерани, до чого ці люди звикли, чого вони очікують, що сприймають, а що не сприймають, однозначно допомагає в роботі, бо можна будувати логіку роботи від кінцевого бенефіціара.
.jpeg)
Яке своє досягнення ви б виокремили під час перебування на посаді радниці з гендерних питань Командувача Сухопутних військ ЗСУ?
Я завжди вважала, що жінки — це потужна рушійна сила. Про це свідчить моє оточення — мої подруги, жінки, з якими я працюю, на яких рівняюся. Жінки в українській армії мають дуже великий потенціал. Але побудова гендерно збалансованої системи вимагає часу, зусиль та ресурсів, і така система — про права і жінок, і чоловіків. І про зміну суспільної свідомості.
Важливим досягненням на цій посаді, на мою думку, є те, що ми почали говорити про те, що існує проблема, наприклад, сексуальних домагань. Визнання проблеми системою — це перший крок до того, щоб її вирішувати. Коли ми не говоримо: «Ні, цього явища немає», а кажемо: «Так, це є, і ми готові над цим працювати і знаходити дієві рішення». Власне, трансформації в головах військових, в їхньому менталітеті, визнання армією проблеми — це вже історія успіху.
Наталія Калмикова з командувачем Сухопутних військ ЗСУ Олександром Сирським
Як ви опинилися на посаді виконавчої директорки Українського ветеранського фонду? Чи не було страшно запускати новий організм, формувати команду паралельно з повномасштабним вторгненням росіян?
Я подалася на конкурс, бо мені було цікаво створити команду, яка зможе функціонувати прозоро та ефективно. Коли почалося повномасштабне вторгнення — страшно не було, але існувало розуміння, що це буде непросто. Одна справа, коли в нас усе було сплановано й розписано, що за чим ми маємо робити. А потім ми опинилися у зовсім іншій реальності: коли наші люди перебувають у різних точках України; коли ветерани, які прийшли до нас працювати, знову мобілізованими повернулися до війська.
Це була реальність, коли ми не знали достеменно, чи буде бюджет. Але існувало розуміння, що нам потрібно створювати ті речі, які будуть корисні захисникам та їхнім родинам.
Тому ми почали зі швидких рішень — запустили чат-бот, де родини під час евакуації змогли отримати корисну інформацію тощо. Досить швидко ми запустили програму мікрофінансування й почали відшкодовувати витрати для підприємців, які були внутрішньо переміщеними особами, щоб люди могли якимось чином починати працювати та заробляти.
Звісно, нам, як і всім, було незрозуміло, що далі й наскільки довго триватиме війна... Але так, як українці та Україна як держава справляються в умовах невизначеності, — так не вміє працювати жодна країна у світі. Більшість українців залишилися в Україні, а з тих, що виїхали, — половина повернулася. Це про вибір бути українцем та бути тут, попри те що настане складна зима, попри обстріли, попри все. Ми обираємо бути тут. І це дуже круто.
.jpeg)
Під час поїздки до США американці мене запитували: «А що ви будете робити, якщо перестанете отримувати допомогу Заходу?» Я пояснювала, що це — вільний вибір вільних людей: залишатися українцями. І я пишаюся тим, що я тут, поруч із цими неймовірними людьми.
Якою з уже запущених програм Українського ветеранського фонду ви пишаєтеся найбільше?
Я пишаюся найперше командою: тим, що знайшлися люди, які захотіли стати поруч. Бо можна бути керівником, але якщо в тебе немає команди, то сам собою і керуй, і результат буде відповідний.
Якщо казати про програми — я пишаюся тим, як працює наша гаряча лінія, як ми в дуже стислі терміни встигли провести конкурси і вже підписали угоди, і люди почнуть отримувати фінансування на розвиток ветеранського підприємництва.
Які плани в УВФ, до чого збираєтеся докладати особливих зусиль?
Роботи буде чимало, оскільки ветеранів та їхніх родин у нас буде багато, ідеться про понад 5 мільйонів осіб. Я бачу окремий потенціал як для країни, так і для ветеранів саме у ветеранському підприємництві. Адже це історія про те, як держава надає кошти, які потім повернуться у вигляді податків, створених робочих місць, підтримки громад. Підприємець витрачає зароблені кошти всередині країни.
Тож ветеранське підприємництво — це історія про потенціал, розвиток, зростання. Україні зараз потрібно, щоб економіка працювала, тому що це історія і про те, щоб було із чого платити грошове забезпечення армії, і про те, що ми зможемо показати західним партнерам, що українська ветеранська спільнота — спроможна, українська ветеранська спільнота — про дію, сміливість та досягнення.
.jpeg)
Коли ми опублікували перелік переможців програми «ВАРТО», я раділа тому, наскільки різноманітними є ті бізнеси, які започатковують ветерани: від створення кінострічок до будівництва.
Ветерани — це наше сьогодення, бо без них, людей з бойовим досвідом, у лютому 2022-го була б зовсім інша історія. І ветерани — наше майбутнє, адже ветерани в Україні — це 20-25-річні люди. Це цвіт нації та її потенціал розвитку.
Чи були ви морально готові до 24 лютого, чи був план дій, чи евакуйовували дітей?
Ні, дітей не евакуйовувала, і не збиралася. Пізніше вони самі попросили мене трохи відпочити від стресу — я їх вивезла до Польщі у другій половині березня на два місяці.
Те, що війна буде більш масштабною, — для мене було лише питанням часу, яке було складно прогнозувати. Плану евакуації не було тому, що я знала, що залишаюся тут, без варіантів.
Днями ви повернулися зі США, де мали зустрічі, в тому числі й з американською ветеранською спільнотою. Що, на вашу думку, спільного в українських та американських ветеранів, а що — відмінного?
Відмінність у тому, що у нас більшість ветеранів — це люди, які не планували бути військовими. Військо і їхній цивільний рід занять – це різні професії. Це люди, які не обирали військову кар’єру, але вона їм упала на голову, бо сталася війна. От у цьому відмінність. Це люди, які захищають свою країну, бо не можуть інакше.
Наталія Калмикова з ветеранами зі США та України
Спільне — це однозначно фаховість. Наша армія за ці роки стала професійною, партнери це визнають, у наших військових навчаються. Спільні також цінності, за які ми боремось і за які свого часу воювали США: свобода, демократія, справедливість.
Які нові підходи та концепції роботи з ветеранами ви винесли із цієї поїздки?
Ставлення людей до ветеранів. Це те, що, я вважаю, має в нас розвинутися і вже почало розвиватися. Також має виробитися індивідуальна відповідальність за те, що відбувається в країні. От я, наприклад, відповідальна за те, чи мають зараз наші Збройні Сили чим воювати і чи отримують зарплати. А це означає, що я сплачую податки, підтримую армію додатково так, як можу.
Була показова історія в одному з музеїв США. Ми підійшли до каси, там було два види квитків — звичайні та для військових. Ми сказали касирці, що в нас у команді є три ветерани з України — і їм дали три квитки для ветеранів без пред’явлення посвідчення УБД. Це — про ставлення, це позиція людей. Якщо ти військовий чи ветеран, то до тебе буде таке ставлення апріорі, і не треба щось доказувати, показувати якісь папірці. Ну і те, що військовий з України — це для більшості людей у Штатах узагалі вау-ефект. І я хочу, щоб у нас теж так було: коли у приватний кінотеатр приходить родина, у якій дружина — ветеранка війни, то вона отримує знижку.
Такі дії — відповідальність кожної людини. Наприклад, чи будуть ЗМІ публікувати історії успіху ветеранів, чи сенсаційні «зашкварні» матеріали? Це вибір редакції. Так, ми демократична країна, і в нас свобода слова — але що оберете конкретно ви? Тут ідеться про відповідальність кожної людини: чи цінує вона те, чим жертвують зараз заради неї, її дітей, близьких? Що вона робить для того, щоб цю вдячність проявити?
Чи було відчуття під час усіх візитів, що ви — трішки супергерої, бо ви — з України?
До українців ставляться із захопленням. Іноді з нерозумінням того, як же ми справляємося — такі маленькі, а Росія ж така велика?.. Багато разів на вулицях США люди просто підходили й тисли руки нашим військовим, просили сфотографуватися.
Який ваш найяскравіший спогад із цієї поїздки?
Те, як нас зустріла громада церкви Святого Миколая у Флориді — вони зі сльозами на очах аплодували, ввімкнули українську музику. Це було неочікувано по-урочистому. Дуже легко відмахнутися від війни, якщо ти далеко, але вони цього не роблять. Їм болить, можливо, навіть більше, ніж нам.
Чи було відчуття після повернення зі Штатів, що ви виконали якусь місію?
Місію почали виконувати, бо важливо те, що відбуватиметься після поїздки: як ми будемо розвивати ці партнерства та мережу підтримки українських ветеранів.
Ви виховуєте двох синів — як з ними говорите про війну?
Війна для них не є чимось незвичним. Вони в цьому контексті перебувають з 2014 року, бо для мене це — постійна історія, тому вони абсолютно нормально ставляться і до моєї роботи, і до всіх подій у країні. У них є розуміння, що триває війна, що ми маємо перемогти, і їхній внесок у це — самостійність, вони дають мені можливість багато працювати.
Чим ви найбільше пишаєтеся у своєму житті?
Це створення синергій, у результаті яких народжувалися дуже класні штуки. Коли ти знаєш, що ось тут люди круті й тут. І ти їх знайомиш між собою — а потім просто спостерігаєш, як відбувається магія.
Чи не страшно зараз через ті виклики, які стоять перед вами — як перед матір’ю, як перед керівницею бюджетної установи, як перед українкою?
Тут не стоїть питання страху. Є розуміння, що треба багато працювати. Ось і все. І ти просто розділяєш цього «слона» на маленькі шматочки і працюєш. Немає часу лякатися. Емоції особисто мою продуктивність дуже знижують, тому я їх відключаю та прагматично виконую роботу. Переживати емоції буду після перемоги.
Що для вас буде перемогою у російсько-українській війні?
Інколи я уявляю цей день і ці відчуття: полегшення від того, що війна закінчилася, — а потім оплакування того, якою ціною досягнута перемога. Думаю, будуть дуже контраверсійні почуття, і з них буде важко виходити.
Зараз просто не дозволяю собі, щоб боліло. Просто розумію, що все, що відбувається, — несправедливо, так не має бути, і повинна зробити все, щоб цього не було. Але момент, коли дозволю собі відчувати, все одно колись настане. І як потім з нього виходити — я не знаю.
Розумію, що вся країна спочатку зітхне з полегшенням, а потім підійме голову і пошепки скаже: «А скількох же ми похоронили?» І після цього ще треба буде зробити дуже багато. Тому для мене перемога — це не фініш, це — старт. Для мене перемога — це етап переходу до того, щоб оплакувати, відбудовувати та не допустити знов.
