Україна здавна бореться за свою незалежність. Під час масових репресій та утисків наш народ довів, що нема нічого важливішого, ніж відчуття свободи й розуміння власної ідентичності. У ХХ столітті Україна переживала період знецінення культури: насадження ідей соцреалізму, заборону висловлювати свою думку та обмеження у використанні рідної мови чи демонстрації того, що стосується власної нації. Очікуваний період розквіту модернізму отримав назву «Розстріляне відродження», а 60-ті роки стали часом активної діяльності опозиційного руху політв’язнів та дисидентів проти більшовицького режиму задля того, щоб відстояти свою країну та незалежність.
Серед громадських активістів та діячів культури, які поширювали ідею незалежної України, були й жінки. Про них — далі в матеріалі.
Олена Теліга
Олена Теліга зростала в російськомовному середовищі, проте згодом її сім’я переїхала до Києва, а потім — до Польщі. Так майбутня поетеса та діячка ОУН обрала українську мову та боротьбу за незалежність України. Свої вірші вона читала в колі найближчих друзів і одного разу отримала листа від Дмитра Донцова. Хтось надіслав публіцистові три поезії Олени Теліги, а він у відповідь поділився порадами та опублікував роботи письменниці в «Літературно-науковому віснику». Під час Другої світової війни діячка ОУН очолила Спілку українських письменників та приєдналася до випуску газети «Українське слово» — вона керувала редколегією літературного додатка «Літаври». На початку 1942 року в Києві розпочалася друга хвиля арештів, та, навіть попри прохання друзів, Олена Теліга не покинула місто. У лютому в Бабиному Яру її розстріляли нацисти.
Людмила Старицька-Черняхівська
Донька Михайла Старицького та Софії Лисенко ще змалку тонко відчувала український дух Наддніпрянщини та наповнювалася національною ідеєю. Письменниця стала учасницею Театру корифеїв і згодом розвивалася саме в цьому напрямі: створила нарис з історії нового українського театру та разом з батьком працювала над трилогією «Богдан Хмельницький» та іншими історичними творами. Під час революційних подій 1905 року Людмила Старицька-Черняхівська брала участь у мітингах та демонстраціях, а також вступила до Товариства українських поступовців. Пізніше діячка приєдналася до Центральної Ради — створювала українські установи та готувала перші універсали. На початку 1930-х років її звинуватили в причетності до вигаданої Спілки визволення України та засудили до 5 років позбавлення волі. Під час Другої світової війни співробітники НКВС наказали вивезти Людмилу Старицьку-Черняхівську до Казахської РСР. Дорогою 73-літня письменниця померла.
Алла Горська
Донька партійного чиновника СРСР, Алла Горська могла обрати для себе зовсім інший життєвий шлях, проте стала дисиденткою. Вона була талановитою художницею. На початку 60-х років разом з Василем Стусом, Іваном Світличним, Василем Симоненком та іншими діячами брала участь у роботі Клубу творчої молоді «Сучасник» — тоді ж його учасники й виявили під Києвом місця масового поховання жертв НКВС. Пізніше Алла Горська підписала «Лист 139», виступивши проти арештів української інтелігенції та висловивши підтримку незаконно заарештованому журналісту В’ячеславові Чорноволу. У 1970 році її викликали на допит до КДБ у справі Валентина Мороза, проте художниця відмовилася давати свідчення й написала протест до Верховного суду УРСР про незаконність вироку дисиденту. За кілька днів її знайшли вбитою в будинку свекра Івана Зарецького.
Світлана Кириченко
Учасниця українського правозахисного руху, Світлана Кириченко поширювала в Україні самвидав. У 1965 році в київському кінотеатрі «Україна» вона публічно протестувала проти арештів української інтелігенції, а потім долучилася до колективного перекладу російською праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». У неї неодноразово проводили обшуки працівники КДБ, а в 1980 році Світлану Кириченко засудили до трьох місяців виправних робіт за відмову свідчити проти Василя Стуса. У 1989-му брала активну участь у національному відродженні країни, зокрема приєдналася до діяльності Демократичної партії України. Світлана Кириченко видала книги спогадів про репресії 1970-х років. Вона померла 22 квітня 2016 року на 81-му році життя.
Ліна Костенко
Ліна Костенко належить до найпомітніших постатей серед шістдесятників — вона творить нову, авангардну українську літературу. У 1963 році письменниці стали погрожувати, а її збірки віршів — вилучати з друку. За два роки Ліна Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Тоді ж під час суду над дисидентами — братами Горинями — вона кинула їм квіти й разом з Іваном Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» із пропозицією виступити на захист заарештованих. Після того як у 1968 році Ліна Костенко підтримала Чорновола, вона довго не могла публікуватися. Тільки наприкінці 70-х років вийшла збірка письменниці «Над берегами вічної ріки», а пізніше — й історичний роман у віршах «Маруся Чурай», який ніхто не міг побачити протягом шести років від моменту написання. У липні 2018 року Ліна Костенко підтримала відкритий лист українських діячів культури до ув’язненого в Росії українського режисера Олега Сенцова.
