Як це — бути видатним полководцем та програти особисту битву ревнощів: Олександр Яцентюк про головну роль у прем’єрі «Отелло»

«Не зменшуйте провини і навмисне не перебільшуйте. А напишіть, що кохав я без розуму й без міри», — каже Отелло у виставі Вільяма Шекспіра. Венеційський мавр був чудовим полководцем і, здавалося б, знайшов щастя свого життя — дівчину Дездемону. Проте успіху головного героя та його коханню вирішили завадити. Трагедія «Отелло» — про довіру, чужі амбіції та бажання бути прийнятим у суспільстві. 

Сучасну інтерпретацію вистава отримала в Національному академічному драматичному театрі ім. Лесі Українки. Її режисером став Давид Петросян, а венеційського мавра зіграв український актор Олександр Яцентюк, який раніше виконав головну роль у фільмі «Памфір».

Яким вийшов герой Отелло, яку битву він програв і як своєю історією може бути актуальним для глядача, Олександр Яцентюк розповів в інтерв’ю для ELLE.

Олександр Яцентюк. Кадр з фільму «Памфір»

П’єса «Отелло» була написана Шекспіром ще в XVII столітті, проте вона досі актуальна. Чому така історія ще потребує висвітлення?

Актуальною залишається боротьба світлої та темної сторін, тема стосунків і навколишніх речей, які впливають на них. На початковій стадії, коли вирують емоції, це може бути дуже непомітним. Та коли ви звикаєте одне до одного, то не завжди можете пройти перехідний період. В «Отелло» так і відбулося — офіцер Яго вирішив посіяти зерно сумніву саме на піку щастя головного героя.

А що змінилось? Нічого, так буде завжди. Напевно, так і побудована якась суть людини — ми дуже різні, і наші характери можуть просто не зійтися. 

Які теми з п’єси ми можемо перенести на сучасну реальність? Можливо, є якась еквівалентна ситуація, яка відповідає тому, що було в «Отелло»?

У п’єсі є тема війни, і вона певним чином співзвучна з тією війною, в якій зараз живемо ми. В «Отелло» закладено те, що є частина людей, яким вигідно, щоб такі, як головний герой, завжди тільки воювали, а не, наприклад, очолювали якісь високі посади чи були повноцінною частиною суспільства. Отелло хотів, щоб його вважали своїм серед тодішньої еліти. Це вплинуло на його стосунки й з’їдало його зсередини. 

Othello. Е.Ф.В. Ріхтер

Як ви адаптували виставу для сучасного глядача? Можливо, модернізували п’єсу?

Давид попросив, щоб для нашої вистави спеціально зробили окремий переклад. Проте частину поетичності — а її там дуже багато — видаляли, тому що така кількість тексту зараз не працює, яким би красивим він не був. Ми стали жити трохи швидше, ніж раніше, тому й для пʼєси обираємо найважливіше — те, що допомагає сценам і є їхнім зв`язувальним елементом.

Колись вистави тривали понад 3 години. Ми все значно скоротили. Зараз глядачі споживають набагато більше інформації, і я за те, щоб збереглася сутність п’єси та її сильні моменти. Щоб глядач встиг видихнути та вдихнути, якось відрефлексувати, трошки засмутитися і посміятися. 

А що адаптували? У цьому, напевно, і є фокус вистави. Якщо сто глядачів дивляться пʼєсу, виходять із залу й однозначно кажуть одне й те ж, то для мене така режисура є простою. І зовсім інше, коли кожен побачив щось для себе. Завдання режисера — захопити більшу і ширшу аудиторію. Можливо, хтось не готовий до такої постановки «Отелло», але знайде окремі теми, які для нього зазвучать. Але це все робота режисера — я уважно його слухав, старався бути з ним на одній хвилі, щоб максимально допомогти цьому проєкту.

Як вам працювалося з режисером? Які настанови отримували від нього, щоб якнайкраще показати головного героя?

Це моя перша робота з Давидом. Я подивився майже всі його вистави — тому й погодився грати в «Отелло», бо він мені цікавий як автор. Я зрозумів його режисерське бачення й те, чого він хотів досягти в п’єсі.

Давид — експериментатор. Буває таке, що робимо якусь сцену і з нею все добре, але потім ми можемо ще раз пробувати, змінювати, переміщувати якісь елементи на іншу сцену. 

Учора нам, до речі, поставили декорації (Момент запису інтерв`ю — 11 квітня. — Ред.). Ми не могли натішитися, тому що це нові можливості для вистави. Коли багатьох речей ще нема, то це може впливати на кінцеву якість виступу. Більше часу з декораціями дозволяє нам придумати ще щось цікаве. 

The Return of Othello. Томас Стотхард

Ви думаєте, те, що не все до кінця готове, може якось вам завадити під час прем`єри? 

Так, можливо. Але важливим залишається розбирати ролі та взаємини головних героїв таким чином, щоб мати змогу зіграти виставу навіть у плацкарті без жодних декорацій. Це для мене є основою. Проте декорації теж мають вплив, особливо на великій сцені, для візуального сприйняття треба мислити й такими категоріями.

Повернімося до головного героя Отелло. Якою є його головна трагедія в цій п’єсі? 

Трагедія Отелло в тому, що він із самого дитинства проводив увесь час у битвах. Це проблема, коли досі є країни чи певні організації, де люди не за своєю волею виростають зі зброєю й без любові. Отелло знаходить те, що не може для себе описати, — він розуміє, що впіймав цілий Всесвіт, тому боїться його загубити. 

Це й спричиняє події, які відбуваються з головним героєм. Яго і Дездемона — це його світлий і темний бік, і в різні моменти Отелло до когось із них прислухається більше. Це теж його трагедія. Головний герой не володіє собою і не може, наприклад, поговорити із психологом чи скористатися якоюсь порадою. У нього раніше не було такого досвіду, тому він і не справляється, коли в його історії переважає темний бік. 

Як би ви хотіли, щоб український глядач сприйняв виставу? 

Я про це й не думаю. Мені завжди було цікаво дивитися кіно чи вистави, де немає однотипного головного персонажа. От, наприклад, хтось грає бандита і в кадрі має бути безстрашним. Але що йому насправді болить, де він може бути вразливим? Такі деталі створюють об’єм для головного героя. 

Я б теж хотів, щоб вийшло показати об’єм Отелло — людини війни. Людини, яка все життя провела зі зброєю в руках, бачила багато крові, а потім познайомилася з чимось їй невідомим — коханням. Для головного героя це ніби ціла галактика — він часто апелює до неба, а ще не розуміє, що треба робити з тим скарбом, який він тепер має перед собою.

Desdemona Professes Her Love. P. Valmagini

Що було для вас найбільшим викликом під час підготовки до ролі? І як, можливо, трансформувалося ваше бачення Отелло під час роботи з режисером?  

Оскільки Давид багато експериментує, то ми додали дещо нове до вистави — те, що відрізняється від початкового варіанту. У таких випадках лінія, яку ти будуєш для своєї акторської гри, трохи порушується — треба її трансформувати. Це не збиває, проте відтягує час і пропонує по-новому скласти пазли з розумінням героя та самої вистави.  

Спочатку Отелло був дуже наївним, відкритим і щирим. Проте варто розуміти, що це людина, яка воювала все життя. Уже зараз є моменти, де головний герой — ніби вовк серед інших вовків, який має контролювати якийсь процес. 

Одна з ваших останніх найбільш відомих ролей — Памфір. Чи має цей герой щось спільне з Отелло, чи це абсолютно різні персонажі? 

Для мене найбільш важливим критерієм актора є та правда, яку він несе в кадрі. Чи перекликається «Отелло» з «Памфіром»? Я собі такого питання навіть не ставлю. Зараз у мого героя є Дездемона — і все, крапка. Там був Назар. Як я захищаю цю любов чи як я її відстоював там — це інші підходи. А чи мають ці герої щось спільне? Так, Олександра Яцентюка.

Кадр з фільму «Памфір»

Ваші наступні ролі — це історія театру чи кіно?

Якщо обирати між театром і кіно, то я, напевно, виберу кіно. Проте є одне маленьке «але» — з такими режисерами, як Давид, я готовий працювати й над театральними проєктами. Мені багато чого принесла співпраця з ним, і я йому за це дуже вдячний. Як і театру, який пішов на такий експеримент. Це важливо — не боятися щось змінювати попри ймовірні помилки. 

Я розумію, що не зможу бути в трупі театру. Для мене це якась окрема історія — все ж бажання свободи переважає. Однак досвід, який я здобуваю у співпраці з Давидом, мені підходить. Два з половиною місяці я живу репетиціями, а потім приходжу додому, беру текст, дивлюся вистави. Усе спрямоване на думки тільки про «Отелло». І мені це подобається.