САМЫЙ БЛЕСТЯЩИЙ ПРОЕКТ С НАТАЛЬЕЙ МОГИЛЕВСКОЙ

УВЛАЖНЯЙ ИЗНУТРИ: СПИСОК ПРОДУКТОВ ДЛЯ...

BEAUTY-АЗБУКА МИЛЛЕНИАЛА: ВСЕ, ЧТО НУЖНО ЗНАТЬ...

ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З ВАШИМ ТІЛОМ ПІСЛЯ ПОВНОЇ...

ЗАЧЕМ ПРИНЦ УИЛЬЯМ ПОБРИЛСЯ НАЛЫСО

«Абсолютна краса знищить наш недосконалий світ, а не врятує», - Марися Нікітюк

Еlle.ua спільно з ОМКФ презентує проект "Жінки в українському кінематографі", першою героїнею якого стала режисерка, сценаристка та лауреатка премії ScripTeast в рамках Каннського кінофестивалю - Марися Нікітюк

Лук'ян Галкін: У своїх творах ти багато говориш про провину. Для тебе це важливий дієвий концепт або щось особисте?

Марися Нікітюк: Мені здається, це щось не артикульоване і підсвідоме. Я лише нещодавно дійшла до власного «концепту творчості» — він полягає в пошуку виходу. І в першу чергу я хочу знайти вихід для самої себе, відповісти на свої питання в моїх творах-фільмах. Бо наш світ розбухає від агресії, ненависті, нелюбові, наглості, звички, рутини, смерті за життя, і це все чомусь сприймається за норму. А це підміна понять, знаєш. В моїй повісті «В пошуках елементарної любові» взагалі весь світ загинув, але почався новий: героїня на Позняках народила Новий Великий Вибух в множинних оргазмах. Тобто вихід через тотальне знищення — це більше концепт руйнування, аніж провини. В мене сильно вкорінене катастрофічне мислення — ми всі помрем, супер-нові планетарні вибухи і мегаруйнівні гамма-промені по периметру галактик. А зараз мені хочеться «трохи світла», як у мого улюбленого Чарльза Буковскі — наче і дно, але таке самоіронічне і дуже тепле...

Л.Г. У нього веселеньке таке дно…

М.Н. Смішне і рідне. Зараз я намагаюся зі свого катастрофічного світосприйняття перейти до розуміння радості. Люди добре вміють ненавидіти, добре вміють бути неправими. Чи можна навчити їх радіти, показати, що буває по-іншому? Ну, це забагато на себе брати, але мені хотілося б. Найбільше ж ранить краса, коли красиво, а от ти сам — моральний інвалід чи якийсь гомункулус. (Сміється.) Тоді розумієш, що з тобою щось не те, треба якось жити по-іншому. Не знаю, перевіримо! Коли була маленька, думала: «От напишу щось настільки страшне, що люди здригнуться від огиди до себе»…

Л.Г. Ти це маленькою таке вже думала?

М.Н. Ну років в п’ятнадцять — маленька, я собі так вважаю (в тринадцять вирішила, що стану письменницею). Розумієш, от дивимось ми новини — там один теракт, другий, чиновники вічно щось розкрадають, в Сирії нівечать дітей та мирне населення, виникають нові й нові військові конфлікти з кривавими жертвами. І, знаєш, чомусь ніхто не здригається... То може, хоч від краси здригнуться? Я думаю, що абсолютна краса знищить наш недосконалий світ, а не врятує.

Але для того, щоб хоча б наблизитися до «абсолютної краси», треба змінити себе, суттєво вирости, бо я також знаходжуся у парадигмі цих вічних страждань, постсовка, «православ’я» і «жизнь — боль»…

Л.Г. Ти колись казала, що тебе надихає Достоєвський. Але ж у нього самі страждання, і страждання як вихід до нових, якісно кращих страждань, і поламані люди…

М.Н. Ти правильно кажеш — до якісно кращих страждань. Я тобі так скажу: Достоєвський надихає мене одним-єдиним романом — «Брати Карамазови». Між його першим романом «Бідні люди» та останнім «Брати Карамазови» лежить ціла прірва! «Бідні люди» — взагалі суцільне ниття. «Карамазови» — насичена форма, екстракт всього, що він пережив, і при цьому там є якась іронія над церквою, над релігійними людьми, іронія над самими стражданнями.

А про поламаних людей краще написано у мого улюбленого Буковскі, опукліше, об’ємніше. Я вважаю, що сльози крізь сміх більше передають всю непевність і неоднозначність буття. У «Поштамті» Буковскі герой зустрічає жінку, яку кохав в молоді роки, а тепер він старий, і вона стара. Вони згадують свою юність, причини, через які розійшлися, а потім займаються сексом. І от лежать такі некрасиві старі люди, фактично в кінці свого життєвого шляху, а вона йому каже: «Мені здається, нас з тобою на***ли». Деталь, а вирубає, «як бетон». Мені дуже хочеться саме так прожити життя, щоб на кожному етапі, коли є пауза, я могла зупинитися і сказати собі: «Хух. Все добре. Не на***ли!»

Це дуже важливо, розумієш?

Просто ми всі наче йдемо у якусь прірву, і якось бадьоро йдемо, та ще й розповідаємо, що так і треба. А так не треба.

Л.Г. «Коли Падають Дерева» про прірву чи вже про «не треба»?

М.Н. (Замислюється, потім, після паузи) «Коли Падають Дерева» з самого початку був про «не треба». Це трохи інфантильний протест проти запрограмованості дорослого життя на смуток і рутину, такий собі дитячий крик. Власне, його голосом є маленька дівчинка, 5-річна героїня фільму Вітка. Актриса, яка грає Вітку, — Соня Халаімова (якій на момент зйомок було 4 роки!) просто приголомшлива! Я таких дорослих дітей ніколи не бачила. Її рівень самоусвідомлення, присутності, краси, чистоти і швидкості реакцій захмарний. В неї не можна не закохатися, вона з мене, щоправда, «вірьовки вила». Даєш команди, про щось говориш із групою, а по тобі лазить дитина і каже: «Дай рацію!» Власне, рівень її свободи як індивіда — це те, про що я і хотіла розказати в «Коли Падають Дерева», що саме такої простоти, відвертості, вітальності й варто прагнути в житті. А все інше — дрібниці.

Соня — унікальна душа. Тримала по шість дублів різних емоцій, свіжих! Неймовірне поєднання безпосередності, незакомплексованості та самоусвідомленості. Якось за сценарієм треба було, щоб Соня видиралася в істериці, а вона вже запрацювалася, зрозуміла, що то кіно, тьотя-акторка скоро повернеться, і насправді ніякої трагедії не відбувається. І от не виходить їй ввійти в роль. Тож ми з її мамою-акторкою вирішили обманути її, ніби її кішка не просто «поїхала до когось у гості», а насправді померла. У Соні стався величезний викид емоцій, але, попри істерику, вона тримала роль і казала правильний текст. Відзняли — за дві хвилини дитина заспокоїлася, переключилася, пішла з телефоном гратися.

Я почувала себе винною за цю маніпуляцію, та й не тільки за цю. А заговорили з нею якось уже після зйомок: «Пам’ятаєш за котика?» «Так, — каже, — ви ж мені сказали, що він помер, коли в мене плакати не виходило». І пішла собі. Як можна все це розуміти в 4 роки? Для мене це загадка. Загадкова моя Соня.

Л.Г. У тебе не назви, а поезія: «Мандрагора», «Бібліотеки ненаписаних книжок», «Здохни. Історія кохання»… Звідки вони беруться?

М.Н. Не знаю, самі якось народжуються, адже так і має бути. Іноді одразу знаю, як має називатися твір, іноді ні. Мені дуже подобалася назва кіносценарію і повісті «Свині», і вона народилася відразу. (Сміється.) А от «У пошуках елементарної любові» довго не народжувалася, хоча наче б проситься — там про елементарну фізику і фізиків. «Мис Доброї Надії» одразу була, «Коли Падають Дерева»… взагалі не пам’ятаю, як придумала. Пам’ятаю лише, що вкладала у цю назву.

Л.Г. То що ж?

М.Н. Дерева падають, коли лютує стихія, вітри, урагани, коли зносить, коли руйнуються світи. Власне кажучи, увесь фільм — отакий період, коли падають дерева. Період психологічних катаклізмів, змін або неспроможності на зміни.

Л.Г. Маю ще таке запитання: чи ти стикалася із шовінізмом, гендерною дискримінацією абощо?

М.Н. Ти знаєш, у професійному плані не стикалася, або стикалася і не помітила, що це було воно. (Сміється.) Я сприймаю людей якось у цілому, частіше ділю їх не на гендери, а на емоції, які вони викликають в мені. А якщо хтось більше уваги приділяє первинним статевим ознакам, аніж інтелекту і якостям особистості, то я, мабуть, пропускаю його повз себе. Не цікавить мене такий чорно-білий світ, затиснений між двома стереотипами.

В особистому житті неочікувано зіткнулася з цим, це було раз у житті. Той випадок, коли коханий чоловік намагався мене принижувати, гнобити і схиляти до стереотипної жіночої ролі. У наших стосунках було багато таких банальних сутичок, які викликали в мене щось на кшталт короткого замикання. Я дуже любила того чоловіка, але довелося через колосальний біль вийти з тієї моделі стосунків, бо так жити не можна. Я за радість і любов, а не за вічне страждання.

Л.Г. В якомусь інтерв’ю читав, що ти мріяла зняти треш-комікс у дусі Тарантіно. Досі хочеш?

М.Н. Влітку 2013-го я розказувала кільком продюсерам ідею того треш-коміксу. Є така теорія про «чорних запорожців» — спецзагін, що під час «визвольних змагань» 1917–18-х рр. і махновцям задав перцю, і петлюрівцям, і УНРівцям, і росіянам, і німцям. Майже визволили усю Україну, а потім їх якось політичною волею і інтригами розпустили. Згодом прийшов Муравйов і втопив Україну в крові. От і з’явилася ідея героїзувати їх у форматі коміксу з чорним гумором і морем крові.

Була ідея зробити фінал в дусі альтернативної історії, щоб цей спецзагін навіть підірвав Леніна в кінці. Знаєш, трохи переписати історію — по-хорошому, на нашу користь. Тарантіно вбив же Гітлера у «Безславних виродках» — чого б мені не прикінчити Леніна?

Редакція висловлює подяку кафе "КорицА" за допомогу в організації зйомки.

«Жінкам доводиться працювати втричі більше, щоб зламати стереотипи»

"Если режиссер фильма – мужчина, то женщины получат меньше ключевых ролей", - Юлия Синькевич

«В Україні надзвичайно високий рівень освіченості, це важливо для забезпечення гендерної рівності», – Фумзілє Мламбо-Нгкука